Тетяна Міщук із Мелітополя Запорізької області. 13 квітня 2022 року вони вдвох з 94-мамою виїхали з окупованого міста. Вже майже півтора року пані Тетяна і її мама живуть в Умані. До волонтерської родини штабу «Разом» Тетяна Володимирівна приєдналась з перших днів після приїзду в наше місто і відтоді робить усе, щоб допомогти захисникам, бо над усе мріє повернутись в рідний Мелітополь.
Тетяні Міщук і її мамі довелось проїхати майже 20 російських блок-постів, поки дістались до підконтрольної Україні території. Розповідає, що вирішили виїжджати, бо через вік мами не встигали під час тривог і між ними спускатись в укриття та повертатись додому.
— Ми з мамою залишались в Мелітополі, бо думали що от-от все закінчиться. Але в евакуаційні не попадеш, бо були великі натовпи, і потрібно було добиратись в іншу частину міста — йти зранку, але чи є він, чи ні. Зв'язку нема. Бо ці тварюки вже зайшли і одразу підірвали нашу телевежу. Щоб спіймати зв’язок ми виходили на такі місця, де можна було щось зловити — біля ПриватБанку чи ще десь. Але ж вони це все перевіряли, нас зупиняли, перевіряли документи, що в телефонах — що ми пишемо, з ким. Зазвичай писали просто, що живі, все «ок». Але стало дуже небезпечно, — пригадує Тетяна Миколаївна. — Бачили, що війна продовжується і не закінчується, тому вирішили, що треба виїжджати. Нас вивозили друзі наших дітей, бо діти моряки і були в рейсі, коли почалась повномасштабна війна. Виїжджали ми колоною, їхніх було 18 блок-постів. І через це пекло ми проїжджали. Замість півтори години, як ми раніше їздили до Запоріжжя, ми їхали 9 годин. Але, дякувати Богу, ми тут.
Пані Тетяна говорить, що їхали просто на захід країни, не маючи там ні рідних, ні знайомих, бо всі їхали в тому напрямку і кудись та доїжджали.
— Душа болить, але залишатись в Мелітополі не можна було. В Запоріжжі ми перебули день і далі їхали на захід. Але мама укачалася, погано почувалась, тому ми тимчасово зупинились в Умані — думали, подивимось, пересидимо і будемо доганяти усіх наших, з ким ми виїжджали. Але вийшло так, що люди добрі, люди ставляться дуже гарно і тому вирішили залишитися. Так і живемо вже півтора року ми тут, — розповідає про шлях до Умані Тетяна Міщук.
Залишившись в Умані, жінка почала шукати як доєднатись до місцевих волонтерів, щоб допомагати. Розповідає, що ще з 2014 року вони з керівником і колегами із фірми «Фармекс», де працювала провізором, возили до Криму медичні матеріали для українців.
— А тоді це вже стало нормою, що треба щось робити, поки йде ця проклятуща війна. І тому, коли зупинились в Умані, набрала просто в пошуку «Умань, волонтерський центр» і знайшла кілька, — говорить волонтерка. — Серед результатів був волонтерський центр «Разом», подивилась їхню роботу, зрозуміла, що це те, що мені треба. З першого дня прийшла сюди і так залишилася по сьогоднішній день.
Раніше у волонтерському центрі Тетяна Кіщук активно плела маскувальні сітки та килимки для сидіння. Сьогодні займається виплітанням нашоломників і навчає інших. Тетяна Миколаївна розповідає, що до виготовлення нашоломників волонтери перейшли нещодавно і дуже непомітно для штабу, однак зробили їх вже досить багато. Спочатку нашоломники виготовляли, натягуючи сітку 2х2 на каркас, а потім збираючи її. Тепер жінки за формою шолома виплітають гачком основу, яку потім заплітають маскувальною тканиною.
— Хтось зі знайомих волонтерів прислав нашій Інні Холодній зразок, який їм замовили хлопці. А тут зайшли наші бійці і ми в них запитали, чи їм таке потрібно. Вони відповіли, що навіть не знають, що це таке, бо ніколи такого не було. Ми їм запропонували, що сплетемо кілька штук, а вони випробують їх в бойових умовах. Так ми зробили штук п’ять на пробу. Отримали відгук, що такий чохол чудово закриває каски і вони не відблискують, — коже пані Тетяна. — Потім вони замовили нам два рази по десять нашоломників, прислали звіт, а потім попросили одразу 120 штук — на всіх. І ми зрозуміли, що це дуже важливо. А останнє замовлення було на 140 штук — люди брали додому і сім’ями плели, щоб ми встигли виконати вчасно всю партію.
Минулого року Тетяна Міщук вирішила перейти на українську. З того часу намагається говорити лише рідною мовою.
— Оцінюю себе десь на вісім — я ще не так швидко розмовляю, як хотілось би. Але добре, що тут в штабі усі говорять українською. І тому мені дуже легко, адже є практика. І я думаю, що вже ніколи не перейду на ту мову, з якою я приїхала в Умань, бо стільки горя вона нам наробила, що язик не повернеться до неї повернутися.
В Мелітополі сьогодні залишаються багато знайомих пані Тетяни, які не змогли поїхати. Жінка розповідає, що вони підтримують зв’язок:
— Дуже ми переживаємо за тих, хто не зміг нами переїхати, за наших знайомих, які залишилися там у нас в Мелітополі, бо хтось у родині лежачий, хтось дуже старий вже. Раз на тиждень, коли є зв'язок, ми з ними зв’язуємось. Але це лише деякі фрази: дуже сумуємо, нас пригнічують, дуже чекаємо. Не можуть вони вільно говорити, бо їм треба вижити і їх розуміємо. Вони душею з нами, душею вони за Україну.
