Після публікації статті «Герої «Азовсталі» з Умані: як допомогти полоненим та розголосу «судових процесів»», до редакції УманьNews.City звернувся уманець Сергій Киричатий-Штукін, який повідомив, що його 18-річний син Антон Штукін також є бійцем полку «Азов», і також зараз перебуває в російському полоні в Оленівці.
Батько просить згуртуватися всіх, кому не байдужа доля наших захисників, щоб разом провести акцію на підтримку полонених.
Мер Маріуполя Вадим Бойченко повідомив ЗМІ, що на 24 серпня ─ День Незалежності України російські окупанти планують влаштувати показове судилище над військовополоненими. За його словами, у в'язницях навколо Маріуполя нині перебуває понад 10 тисяч наших захисників.
Швидше за все, цей День народження юнак зустріне в російському полоні. Як і уманець Олександр Чепурко, якому 13 серпня виповниться 31 рік.
Син ─ азовець, яким пишаються батьки
Про Антона розповів його батько Сергій. Хлопчина народився і виріс в Умані на вулиці Богуна, мікрорайон Осташівка. Як і сотні його ровесників, він в дитинстві грав «у війнушки» в Хащах і спостерігав, як байдарки літають по Осташівці. Сімейні обставини склалися так, що школу він закінчив у Львові і поступив вчитися на чоловічого перукаря.
Років з 15, пригадує батько, Антон почав готувати себе до захисту України. Познайомився з азовцями, пройшов вишкіл, не п’є і не палить. Юнак серйозно займається спортом, тому має КМС по ММА (кандидат у майстри спорту зі змішаних бойових мистецтв).
Антон Штукін кандидат у майстри спорту ММА.Фото: Антон Штукін
Щойно йому виповнилося 18, вступив до лав «Азову». Дозволу у батька не питав, але радився, пригадує Сергій. Сергій запевнив, що завжди і в усьому підтримає сина. Це була дуже важлива розмова для них обох, як і спогади про прадіда Миколу Штукіна.
Прадід і правнук. Історія повторюється
Прадід Антона, Микола Штукін – росіянин, з Іванівської області. Під час Другої світової війни, у 1941 році він потрапив в полон і був в’язнем «Уманської ями». З «Ями» його врятувала молодесенька українка Ганна Ткачук з Громів, що в Уманському районі. Дівчина пішла разом з іншими громівськими жінками забирати з концтабору свого «чоловіка». Нацисти тоді відпускали в’язнів, якщо їхні імена називали місцеві жінки і заявляли, що то їхній чоловік. Миколі нікуди було йти, тому він залишився з Ганною. Незабаром народився син. А в 1943 році, коли Україну звільнили від нацистських загарбників, Миколу мобілізували до лав Червоної армії. Як і інші військовополонені, він завжди був на «нулі». А потім «іскупіл кров'ю свою віну за плєнєніє» – був важко поранений в бою, втратив ногу. Довго не наважувався написати Ганні, але якось запитав, чи прийме вона його без ноги. Вона приїхала в шпиталь і забрала його в Громи. З того часу Микола Штукін все своє життя жив і працював в Україні. Разом з Ганною вони виростили трьох синів і доньку, викохали внуків. Микола став легендою для правнуків.
Сергій багато розповідав Антонові про прадіда. Вони говорили і про те, що може статися з воїном на війні.
Антон зустрів війну в «Азові»
Війну Антон зустрів в Маріуполі. Був у відпустці, пригадує Сергій, але за тиждень до 24 лютого його викликали в батальйон. Коли батько з сином прощалися в Христинівці біля потягу, Антон сказав: «Ситуація тривожна, але ми витримаємо».
Спочатку син телефонував батькові раз на тиждень, потім раз у десять днів, а потім раз у місяць.
29 травня він подзвонив вже з полону. Сказав що живий, без подробиць.
Крайній дзвінок був 18 червня. За настроєм сина Сергій визначив, що той тримається. Навіть обговорили деякі плани на «після війни». Правда, нічого не розповів про свою руку, в яку був поранений ще на початку війни. Телефоном син запевняв батька, що все добре, що все заросте ─ заживе, що у них добрі лікарі. Ні про який тил і шпиталь не могло бути й мови. Він залишився зі своїми побратимами і в «Азовсталі», і в полоні, який був наказом командування.
Після вибуху в Оленівці на зв'язок не виходив
Після вибуху в Оленівці Антон на зв'язок не виходив. Але батькове серце знає, що він живий. Сергій уважно вичитав усі списки загиблих і поранених, прізвища Штукін там немає.
─ Просто він не має змоги дзвонити, ─ переконаний Сергій.
Батько впевнений, що син живий. Надія є.
Не дам забути про сина і його побратимів
Зараз Сергій активно гуртує навколо себе людей, які не згодні із «забуттям» азовців і інших захисників, що перебувають в полоні у росіян. На його думку неприпустимо, щоб перестали про них говорити і проводити дії для їхнього визволення. Це має бути громадянська акція на підтримку полонених, щоб привернути увагу суспільства, влади, міжнародної спільноти. Має бути розголос.
Тому для нього такою важливою була інформація про те, що в Умані є ще родини полонених азовців. Він зрозумів, що він не один.
Зараз Сергій консультується з юристами, в якій формі може бути проведена акція.
Поки що його послали по трьох інстанціях.
─ Послали по дозвіл голови обласної ради, ─ каже Сергій. ─ Це м’яч такий.. далеко-далеко.. поки там поїдеш, поки кого знайдеш. Послали в двері, які ніхто й ніколи не відкриє.
Інший дозвіл має бути від військових. Коли батько прийшов у військкомат, дізнався, що Антон вже місяць числиться у «пропалих безвісти». За наполяганням батька статус змінили на «перебуває в полоні».
Колись Сергій пообіцяв синові, що підтримає його завжди і в усьому. Зараз наш час підтримати родини полонених українських військових у їхній боротьбі за розголос, незабуття і роботу по їх визволенню.
Коли людей багато, їх чути краще.
Контакт Сергія, батька полоненого українського захисника Антона Штукіна:
-
+ 380 67 783 78 78 (Telegram)
