Чи задумувалися ви як звичні, почуті в дитинстві фрази вплинули на ваше життя? Звісно, батьки багато працювали і старалися дати лише найкраще, часто не даючи такої бажаної, зрозумілої лише нам, але такої простої, любові… Але ж вони хотіли виховати нас як найкраще, тому щоденні «Прибери у своїй кімнаті. Хіба можна жити у такому «гармидері»?»!, «А що люди скажуть?», «Ти ж дівчинка…», «Хлопці не плачуть»,були нормою гідного виховання успішної людини. Проте не для всіх.
Почуття нікчемності, безвиході, спустошення і приниження, які відчувають діти при фразах-повинностях породжують спустошення і протест, бунт і примирення.
Протест як один із способів зруйнувати власне життя, розбивши його об поріг храму цінностей батьків є реакцією на устрій життя дорослих (я не буду робити того, що для тебе важливо, бо ти зневажаєш мої потреби і не дослухаєшся до мене, проте твої слова про себе запам’ятаю на все життя, адже твоя думка про мене є цінною). Відчуваєте глибину трагізму? Протест часто має приховану форму, адже відкрито дитина не скаже батькам, що їхнє бажання для дитини є пустим місцем, оскільки кожна дитина потребує визнання батьками і схвалення її як особистості. Протест може визріти до розмірів бунту і мати відкриту форму (це коли до дорослих «явно не доходить», що відносини токсичні). Іще одним способом реагування на «треба» і «ти повинна/ий» є примирення: «я нічого не можу самотужки», «від мене нічого не залежить». Звісно, народжуючи дітей, дорослі не бажають зробити з них неадаптованих до життя і травмованих особистостей, але практика показує протилежне. Почуття обов’язку, яке батьки нав’язують своєю любов’ю дітям, і яке не співпадає із системою цінностей дитини призводить до того, що «Я» у дитини асоціюється із персоною батьків (часто однією із них). Таким чином, дитина все життя намагається робити так, аби отримати підтримку від цієї авторитетної людини, глибоко приховавши почуття своєї психоемоційної цілісності як окремого індивіда. З часом, коли сили доказувати і боротися вже немає, поведінка дорослої людини стає саме такою, якої намагалися уникнути батьки. Коло замкнулося: діти виросли нещасними, батьківська любов лишилася неоціненою, життя пройшло мимо.
Чому не всім батькам вдається передати життєвий досвід і зберегти любов? У відносинах цінним є повага до гідності кожної людини, кожного партнера і його життєвої історії, досвіду, бажань. Чи можемо ми при будуванні відносин спиратися не лише на те, чого хочемо (дати партнеру чи взяти від нього), а й на те, як змінюється наше життя при взаємодії з цією людиною: чого ми навчилися, що завдяки цій людині ми вперше відчули, спробували, дізналися; в чому цінність цієї людини для нашого життя? Батьки, в чому сльози щастя і радості, в чому сила обіймів і ніжності цілунків? Для мене – у моменті. А для вас?
