Уманчанка Наталія Осіпенко багато років поспіль вивчає традиції народного костюма, створює народні та сучасні моделі одягу. Колекція власних робіт вишивальниці нараховує не один десяток екземплярів, вона є учасницею багатьох виставок. Також не один малюк хрещений у вишиваній сорочечці й іменному крижмі від майстрині. Пані Наталя серцем відчуває красу української народної вишивки й відтворює її в узорах панно, серветок, картин, рушників, сорочок. Цьому навчає і студентів на факультеті української філології Уманського державного педагогічного університету. Ще одним із напрямків діяльності Наталії Осіпенко є виготовлення вишиваного одягу для ляльки. Всі елементи одягу (сорочка, спідниця, пояс, фартух) трансформовані із традицій крою, символіки оздоблення і пошиття відповідно до українських народних традиції кінця ХІХ початку ХХ століть.
Перші спроби вишивання і перші спогади про захоплення рукоділлям
— В дитсадку постійно придивлялася до виховательки, яка майстерно виготовляла різні м’які іграшки, згодом їх дарували кожному з нас на день народження. Дуже гарно пригадую той час, коли у садочку була тиха година, в цей час мені ніколи не хотілося спати, але часу я не гаяла — спостерігала як вихователька старанно робить із жовтих ниток (тоді називалися вони «дарничанка», сьогодні таких уже у продажу і не побачиш) м’яке курчатко. У той вечір, коли мене батьки привели додому, я не гаючи часу розпочала клопотатися з виготовленням такого ж курчати, з допомогою мами зібрала усі необхідні матеріали та пригадуючи дію за дією виховательки, відтворювала кожну деталь — і в невдовзі готове курча було у моїх руках.
Стосовно вишивки, цього мене навчили також у дитячому садочку, мабуть тоді заклалися перші підвалини до подальшої вишивальної діяльності. Це було напередодні 8 березня, наша група готувала подарунки для мам, ми вишивали на спеціальних картонках, де був зображений півник хрестиками (по краях стібочків були дирочки), і нашим завданням було під наглядом виховательки, адже це небезпечно, вишити кожен намальований хрестик, така робота переповнювала мене неймовірно захоплюючими почуттями.
З кожним роком свого життя я все більше захоплювалася різними видами ручної роботи. В початкових класах я вже гарно в’язала на шпицях, опанувала техніку в’язання гачком. Для такої роботи я завжди знаходила час, хоча була непосидючою — дуже любила гратися з однолітками, але в рукоділлі я завжди залишалася наодинці. Просилася з мамою на роботу, бо з нею працювала колега, яка вміла в’язати узорами, вона мене й навчила. Перше, що я вив’язала власноруч — для себе жилетку з узором «павичі», згодом з’явилися й інші речі: спідниці, кофтинки, шкарпетки тощо.
Серйозне захоплення вишиванням
— До вишивання я повернулася у середніх класах, на уроках праці. У нас була дуже талановита вчителька Моргун Надія Іванівна, вона навчила мене аплікаційної вишивки, вишивки гладдю, хрестиком, стебловим швом, вирізуванням... Я почала створювати свої вишивані вироби: серветки, пасхальні доріжки, наволочки, подушечки, картинки.
У студентські роки на факультеті української філології Уманського педагогічного університету імені Павла Тичини я не забула про вишивання, а навпаки — пізнала народну вишивку, яку ми досліджували поряд з фольклором під час пошукової експедиційної діяльності у селах історичної Уманщини. На факультеті читався цілий ряд українознавчих дисциплін, з яких студентство черпало знання про народ, культуру, традиції, обряди. І нині незабутніми спогадами часів навчання в університеті залишаються зустрічі з видатними постатями сьогодення — Василем Скуратівським, Юрієм Шиловим, Галиною Сагач, Миколою Дмитренком, Іваном Драчем тощо. Це була справді унікальна можливість збагатити власний світогляд думками великих людей, поспілкувавшись з ними «наживо»…
Особливо мені подобалися дисципліни українознавчого спрямування… Адже занурення у дивосвіт народного рукомесництва — це не лише робота руками, але й завжди творчий пошук і глибоке усвідомлення того, що саме ти намагаєшся передати чи відтворити у своїй праці.
Хочеться також згадати спецкурс «Українська вишивка», викладачем якого була відома майстриня Лідія Миколаївна Бебешко. Від неї я навчилася майстерності традиційних рушникових та сорочкових швів. Ще за часів студентства побувала на багатьох виставках, особливо пам’ятним серед яких стало Свято вишивальниці і ткалі в Музеї народного побуту та архітектури у Пирогові.
Викладання і навчання, успіхи студентів у вишиванні
— По завершенню навчання в 2002 році, великою честю і приємністю для мене стала можливість працювати викладачем на факультеті української філології УДПУ імені Павла Тичини — одному з найбільших підрозділів університету. Факультет має свої давні і міцні традиції, наукові школи, був і залишається осередком культурного життя міста. Важливим духовно-матеріальним центром, що акумулює навколо себе науковий потенціал не лише професорсько-викладацького складу, але й студентства факультету, є науково-дослідна лабораторія «Проблеми підготовки вчителя-філолога до українознавчої роботи в школі» (керівник — завідувач кафедри української літератури, українознавства та методик їх навчання, кандидат педагогічних наук, професор Наталія Петрівна Сивачук).
Одним з підрозділів лабораторії є науково-методичний центр «Дослідження народної вишивки Східного Поділля», координатором якого перебуваю з 2011 року. Мета діяльності Центру — становлення культуромовної творчої особистості майбутнього вчителя-філолога у процесі осмислення символічної мови полотняного літопису українців Східного Поділля під час навчально-пізнавальної, науково-дослідної діяльності, навчально-пошукових (фольклорної, етнографічної) практик та експедицій.
Головне призначення своєї роботи вбачаю у поглибленні знань студентів щодо історії розвитку рушникарства, здійсненні пошуково-експедиційної роботи, відтворенні старовинних рушників та формування навичок дешифровки їхніх символів, удосконаленні технології виконання старовинних вишивальних швів, дослідженні етнолінгвістичного змісту українського рушника, вивченні досвіду роботи майстрів вишивки, організації виставкової діяльності, виготовленні обрядового дитячого вбрання для хрещення тощо.
Вишивані рукотвори студентів є не лише академічним надбанням університету, але й об’єктом особливої уваги на численних виставках. Так, наприклад, у травні 2011 року в Національному центрі народної культури «Музей Івана Гончара», що у Києві, відбулася презентація доробку науково-методичного центру «Дослідження народної вишивки Східного Поділля» в рамках популяризації діяльності Уманського державного педагогічного університету у галузі дослідження, збереження та відродження народної культури історичної Уманщини.
Гарною традицією стало представлення доробку Центру на щорічних виставках, приурочених до Дня незалежності та до Дня міста, що проходять в центральному парку Умані, хоча в цілому географія нашої виставкової діяльності є набагато ширшою.
Міжнародний досвід, пов'язаний з вишивкою
— У 2013 році мала за честь представляти українські народні традиції вишивання на Міжнародній виставці мистецтв, що проходила у рамках Тижня культури в Туркменістані. Закордонні гості виявили особливий інтерес до українських жіночих та чоловічих сорочок, підкреслюючи неповторний крій та багатство вишиваної орнаментики. Зокрема, чоловіча вишиванка вразила представника США Стіва Віквія Ларанса, відомого майстра-ювеліра міжнародного рівня з Альбукерке Нью-Мексико, до речі, він володіє давньою технологією виготовлення прикрас «туфа» племені Хопі. В результаті взаємотворчого захоплення ми обмінялися подарунками. Стіф запропонував мені коштовне намисто та сережки із середземноморських коралів, а я в свою чергу — вишиту білим по-білому сорочку та ляльку-мотанку. Своєрідний «exchange» (взаємообмін) викликав неймовірне захоплення серед гостей Міжнародної виставки та вкотре підкреслив цінність народного мистецтва, що не знає кордонів.
Багаторічний досвід вишивання, дослідження і відтворення народної вишивки
— У 2015 році статус члена Національної спілки майстрів України відкрив нові горизонти діяльності, сприяв обміну досвідом з відомими митцями України. А щорічна участь у Всеукраїнській виставці традиційного народного мистецтва «Кращий твір року» є потужним стимулом для постійного творчого та професійного зростання.
Надзвичайно відповідальною справою вважаю участь в суспільно-культурному проекті «Черкащина. Віхи шістдесятирічної історії», одним з головних символів якого став колективно вишитий майстринями Черкаського краю 26-ти метровий рушник, на якому мені пощастило відтворити фрагмент старовинної вишивки Уманщини часів козаччини.
Своєрідним випробування на патріотизм і громадянську свідомість стала участь у Всеукраїнському культурно-мистецькому проекті «Військово-польовий арт». Робота над яким розпочалася ще 2014 року. З того часу більше як 100 майстрів народного декоративно-прикладного мистецтва з різних областей України пройнялися ідеєю перетворення військових предметів із зони АТО на арт-об’єкти з національною символікою. Моїм особистим доробком, стало перетворення військового дерев’яного ящика для боєприпасів на особливий витвір мистецтва зі своїм емоційним, символічним та технологічним характером. Серед усіх робіт проєкту — це єдина робота, виконана у техніці вишивки по дереву. Поверхня військового ящика оздоблена орнаментом нагрудної вишивки чоловічої сорочки (традиційна народна назва — маніжка), пояснюючи це тим, що в українській народній культурі сорочкова вишивка на грудях слугувала своєрідним оберегом. Так само зараз на сході військовослужбовці своїм тілом (грудьми) захищають незалежність України.
Нині перебуваю в робочій групі проєкту «Відродження східно-подільської сорочки». Разом з однодумцями-аматорами працюємо над відтворенням давньої низинної техніки сорочкової вишивки, яка притаманна для нашого краю.
Скільки рушників і сорочок на сьогодні вишито чи відшито
— Я ніколи не рахувала кількості своїх робіт, жартома можна сказати, що тут діє закон «філолог і математика». Але якщо серйозно, то для мене цінним є те, що мої знання, вміння, секрети майстерності переймають мої учні, студенти. Великим щастям є те, що мої роботи наповнили життя моїх рідних, друзів, близьких серцю людей. Навіть ті, хто робив у мене замовлення вишитих речей стали моїми гарними приятелями.
Але точно знаю, що найбільше я вишила жіночих сорочок! А щодо старовинних рушників історичної Уманщини, які зберігаються в архівах науково-дослідної роботи «Проблеми підготовки студентів-філологів до українознавчої роботи в школі», найбільше створено зі студентами схем вишивки їхніх орнаментів.
Вишивання у якій техніці, якими швами, які узори найбільше подобаються
— У вишиванні подобається УСЕ, окрім техніки хрестик, напевно це у мене генетичне несприйняття брокарівської вишивки, яка не є автентичною для української традиції.
Справжній смак народного вишивання я відчула у студентські роки, коли відтворювала старовинну сорочку Черкащини, це був незабутній досвід у вивченні народних швів таких як: вирізування, курячий брід, рахункова глядь, солов’їні вічка, виколювання, набирування, одинарний прутик, змережування, рубцювання (і це ВСЕ в одній сорочці). І відтоді вишивка білим по білим стала моєю найулюбленішою. Зараз я захопилася подільською вишивкою, майже рік як я опанувала цю автентичну техніку, до речі, її не може відтворити механічна вишивальна машина, принаймні я не зустрічала машинної вишивки низзю.
Що найбільше подобається у вишиванні
Чим захоплює створення ляльок і одягу для них
— Створення мотанок для мене є своєрідною розрадою, медитацією, втіхою… З ними у мене пов’язано багато приємних спогадів. Найбільше полюбляю виготовляти мотанки з дітлахами, студентами, подругами — це дуже заряджає, наповнює позитивною енергією. Мотанка, зроблена власноруч, завжди є гарним подарунком.
Над якою сорочкою триває робота сьогодні
— Майже пів року працюю над відтворенням старовинної сорочки технікою низь в межах проекту «Відродження вишивки Східного Поділля». Закінчила вишивати обидва рукави, планувала завершити набагато раніше, але з вишиванням загадувати не можна, адже для мене — це особливий ритуал «поза часом і простором», під час якого я смакую кожним стібком, облюбовую вишитий орнамент, виношую в своєму серці майбутній витвір, тобто «розтягую вишивальне задоволення» (а про виторочування я вже промовчу, це окрема історія).
Зазвичай, моє вишивання купається в найкращих емоціях… Під час карантину, особливо на його початку мені зовсім не вишивалося, настрій був пригнічений та стурбований поширенням епідемії COVID-19. Адже до цього я подорожувала й вишивала в теплих закордонних краях, показувала своїй вишивці дорогу на засніжене Закарпаття (до роботи так руки і не дійшли).
Наразі вже робота помаленьку просувається, зшиваю деталі сорочки і формую горловину. Це дуже відповідальний і клопітний етап. Адже, щоб зібрати складки (брижі) в горловину-стійку (діаметр майже 2 м), потрібно прокласти швом голкою вперед 4х4 нитки рядків зо 20-ть, загалом виходить приблизно 40 метрів прошити дрібними і рівномірними стібками. А потім поверх цих складок буде прокладатися орнамент. Сподіваюся, що незабаром моя сорочка з’явиться на світ і буде мати свою неповторну історію народження.
