У перші дні квітня 40 років тому весняна повінь — суміш води, льоду та намулу, які прорвали дамбу на Верхньому ставку, майже знищила значну частину дендропарку «Софіївка». Ця лавина за ніч поламала і замулила скульптури, містки, огорожі, альтанки, дерева, алеї парку. Роботи з розчищення тривали не один тиждень, а працювали, відновлюючи улюблений парк, практично всі уманчани.
Своїми спогадами про квітневу повінь 1980 року у дендропарку «Софіївка» з читачами УманьNews.City поділилася уманчанка і краєзнавець Надія Тульчинська.
— Наступного дня після уроків учителі вишикували нас, школярів в колону — два восьмих класи, один 9-й клас і один 10-й — і повели в «Софіївку». Перше, що вразило — нема воріт у парк! Працювали ми на площі перед центральним входом у «Софіївку». Всю площу занесло намулом вище кісточок, а ближче до башт — по коліна. Намул мокрий і рідкий, з-під нього ще текла вода, а ми у спортивному взутті — у кедах. Так що віники наші не знадобилися. Хлопці однокласники лопатами насипали у відра це рідке болото, а ми, дівчата, взявши відро за дужку удвох, носили через дорогу і висипали на берег річки Кам’янки, де тепер «нова “Софіївка”». Перила містка зірвала повінь, а під містком ревів брудний потік води. Було дуже важко і гребти лопатами, і носити відрами — мінялися: гребли і носили по черзі і все одно швидко потомилися. А намул все прибуває і прибуває! От тільки що зачистили невеличкий майданчик, а його знову затягло!
— Наступного разу у «Софіївку» повели днів через два. Площу перед центральним входом вже зачистили, а от Центральна алея — суцільні горби землі, поламані гілки дерев, якийсь непотріб. «Ланцюжком», потилиця в потилицю, ішли за поводирем, обминаючи це суцільне місиво. Працювали біля «Афінської школи» — лопатами і сапами принесеними з дому згрібали намул з алеї. Поруч з нами, вздовж струмка, працювали студенти. Вище на схилах — дорослі люди.
— Бачила, якого лиха наробили вода і лід — на деревах, які встояли під натиском повені, на певній висоті від землі була повністю здерта кора. По лінії здертої кори, сказав хтось з учителів, можна визначити висоту потоку води, намулу і шматків льоду. Пам’ятаю, як з однокласниками розглядали зруйнований «Фазанник», тільки частину даху було видно з купи землі і гілок поламаних дерев, які стояли біля потрощеного, фактично, пенька «Родинного дерева», але нас прогнали звідти, ще й налаяли. Мені було дуже шкода «Фазанник», бо спогади дитинства пов’язані з ним — мене малу, років 3-4, водила до цього павільйону мама, щоб я побачила, як фазани, які жили в ньому, розпускають хвости, і якось я таки бачила це диво — того розкішного хвоста–віяло…
— Коли йшли додому, учителі попередили, щоб ми нікому не розказували, в якому стані «Софіївка». Мовляв, радянський народ все відбудує і «Софіївка» буде ще краща і т.д. — в дусі радянської комуністичної ідеології. Не знаю, як однокласники, а я батькам розповіла геть про все, що бачила. Від них і почула, що сталося — гуло все місто про шлюзи, які вчасно не відкрили, як прорвало дамбу на Красноставському ставку… Працювали ми, школярі, «на відбудові» улюбленого парку тижнів два — день у день після уроків. Часом один–два останніх уроки відміняли.
