Навчальний рік закінчився. Для когось з учнів це кінець чергового навчального року, для когось — останні дні в школі, бо попереду вже доросле життя. А для вчителів — початок підготовки до нового навчального року. І безсумнівно для усіх — це багато сумних і, сподіваємось, веселих спогадів про шкільне роки.
Редакція УманьNews.City пропонує вам почитати кумедні історії, що пов’язані зі школою, навчанням, уроками, які записав уманський вчитель Ігор Соболенко. Пан Ігор зазначає, що це був найважчий рік за 28 років його вчительської роботи. Тому хай крім пройдених випробувань у вашій пам’яті будуть і приємні миті про 2022-23 навчальний рік.
«Е. Експеримент» Короткі історії
Десятками років попередні фізики щось находили, зносили туди і пробували зберегти. Тому навіть за останні десятиліття, коли нічого не отримували на кабінет, все одно можна було щось та показати дітям.
Так якось на перерві я надибав якусь чергову штукенцію. «То якесь магнето від трактора, щоб заводити. Я то на електриці показую...», — на ходу кинув Володимир Іванович, який ще мене тут вчив, а зараз біг кудись у своїх справах. Мобільних телефонів в наших краях тоді не бачили, не те що інтернетів-тирнетів. Тому дізнатися що то, я змоги не мав. З інструкції залишилися лише ще одна фраза старшого колеги вже десь з коридору: «Там є шворка, щоб смикати...». І почувся лише тупіт Івановича по сходах десь вниз...
Повертів в руках штукенцію. Так завжди роблять. Я це бачив не раз. Чи допомогло воно комусь хоч колись, я не знаю. Мені тоді не допомогло. Я б не здивувався навіть, якби то виявилося якоюсь гравіцапою до пепілаца. Принаймні я б про таке хоч в кіно «Кіндза-дза» чув. Вказану старшим колегою шворку у вигляді мотузки я знайшов. Шворка логічно підтверджувала — треба смикати. А ще стирчало дві дротини. Вони прямо просилися в руки. Напросилися. Взяв. А шворку смикнув. Нічого не сталося. Навіть став розглядати того магнето і подумав, що воно тайво — поламате. І тут дало! Розрядом! Рука, в якій тримав дротини, аж затерпла! Вау! Злякався. І зрадів. Чи навпаки — зрадів і злякався — не пам'ятаю. Злякався, бо ну його нафіг. А зрадів — бо оте магнето не поламате виявилося!...
Очухався. Подумав, що гарний експеремент! А-ля електрофорна машинка, але ту вже всі діти знали в школі. А ось це вони ще не бачили. Але треба було експеримент протестувати. На кому? Визирнув з лаборантської. По коридору безтурботно (на скільки то можливо в школі) йшов ще один колега. Міша, вчитель фізкультури. Товаришували ми. Ну ви зрозуміли — саме та що треба кандидатура на роль піддослідного кролика.
— Міша, хочеш фокус?
— Давай!
На такий діалог зреагувало ще кілька учнів поряд і вони теж зазирнули в двері лаборантської. В ті часи в тому кабінетику під красномовним номером 13 постійно щось відбувалося, а тому можна було очікувати чогось цікавого. Та і двері ніколи не зачинялися.
Міша взяв до рук дротини, які я йому дбайливо протягнув. Я сказав магічні «фокус-покус» і легенько смикнув за шворку. Але... нічого знову не сталося. Я згадав свій перший магнето-досвід. І чекав. Міша, попри здивування, теж чекав. Мабуть, дуже хотів фокус. Пауза затягувалася. Дуже. Щось знову пішло не так. Я ще раз смикнув. Сильніше. Нічого. Міша подивився через свої окуляри на мене, на те магнето і знову на мене:
— Ну і? Де фокус?
— Зараз. — сказав я і взяв з Мішиних рук дротини. Але я не думав, що все буде так настільки «зараз». Мене знову влупило розрядом буквально моментально. Ще більше, ніж в перший раз! Мабуть, виглядало дуже по фокусному, бо у Міші виникли бурхливі емоції. Правда, не такі, на які розраховували ми обидва. Міша з очима розміром в його окуляри і криками рвонув чимдуж з лаборантської. Ефектності додали ті кілька малюків, що за тим всім споглядали. Вони теж в розсипну дали драла.
Я залишився один. З двома руками, що пронизав біль. На додачу ще й пролунав дзвоник. І мені йти на урок. А в мене ті руки банально аж не розгинаються! Якось підгрібаю журнал, беру його під пахву і виходжу в клас. Роблю вигляд, що нічого не сталося. Думаю, що роблю такий вигляд. Бо в класі чомусь в мить настає тиша. Ота тиша, яка в фільмах жахів. Ось-ось має ще заграти якась страшна музика. Того не стається. Натомість хтось з задніх парт тремтячим голосом запитує:
— Михайлович, а що з вами сталося?
— Невже мої руки, що не розгинаються, так кидаються у вічі ?
— Ні.... У вас щось з головою...
Ну що в мене щось з головою, то я і сам знав. Раз пішов робити в школу, то вже якось про те натякало :) (як пам'ятаєте — в кожному жарті є доля жарту) (чутно тупіт втікаючого Соболенка подалі від обурених колег :) ). Повертаюся під акомпанемент тиші в класі назад до лаборантської. До дзеркала. А там, матір Божа!!! В мене на голові як ото в мультиках — все волосся на голові (да, це було давно і я ще був з шевелюрою) стирчить в різні боки. Наелектризувалися і стирчать! Виглядаю як кульбабка! Ефектно я вам скажу...
Ну ото я і використав те для уроку. Спочатку пояснив що таке електризація :). Потім, які заряди відштовхуються один від одного... А закінчив правилами техніки безпеки — мовляв, діти, я вам умисно показав, як не треба робити :).
...Урок той пройшов на «Ура!». Діти вивчили ту тему як ніколи, майже ідеально. Руки в мене боліли пару днів. Міша чомусь кілька тижнів не заходив до лаборантської, навіть обходив стороною. В колективі чомусь більше ніхто не погоджувався «подивитися ще якийсь фокус» :). Володимир Іванович повернувся і, здається, нічого не знав. Але магнето чомусь зникло. А шкода, бо я придумав було ще один фокус з ним :). До речі, з принципом роботи магнето я потім таки розібрався і без інтернетів.... І тяга експериментувати у мене згодом відновилася :).
«М. М'яч. І фізика» Короткі історії
Сів готуватися до уроку дистанційного (ви не повірите, але таки да — і після близько трьох десятків років в школі то має місце). Ну от ніби в шкільному курсі фізики все стабільно. Всі ті нові відкриття сучасності в підручники потрапляють і взагалі на загал ну дуже не скоро. Через це я роками спокійно спав, адже мене не викрадуть шпигуни для отримання цінних знань чи технологій. Хіба що для якогось племені туземців в джунглях Амазонки я міг би бути цікавим. І то радше, щоб зварити з мене борщ чи що вони там їдять. Підручники теж на столі не нові і давно перечитані вздовж і поперек (ну хтось же їх має читати, якщо учні зайняті своїми справами). Але періодично щось для себе відкриваєш нове. Ну не так щоб прямо вийшло з того нового якийсь там закон новий, але все одно.
Дочитати до кінця не зміг. Мені прямо хмари за вікном розступилися і звідти на промені світла до мене дійшло — так от чому наші футболісти постійно не встигають за якимось прудконогими іспанцями, італійцями чи м’язистими британцями! От чому нормально наші влупити по воротах не можуть! Так в нас же м'яч в десять разів важчий за той заморський! Бляха-муха! Так його ще ж на голову приймають! Ото тепер зрозуміло, чому і комбінацію наші сплести ніяк не можуть! Бо то ж вам не хухри-мухри, коли 4,5 кг в голову прилітає! Тут не про комбінацію треба говорити, а хоч би ім'я людина згадала! Все стало на свої місця... І це вам не всі ті відмазки «поле слизьке (сухе), нерівне (рівне), суддя козел (нетрадиційної орієнтації), вітер дме проти (в спину) і т.д.», які синхронно лунають з трибун чи з тренерських лавок. Це вам фізика! З цим не посперечаєшся!
«О. Остап і Бендер» Короткі історії
Перші дні, місяці та навіть роки мої в школі були сповнені подіями так, що почни тоді писати хоч якісь короткі історії чи бодай щоденник, то вже міг би мати нормальну таку книженцію :). Але ж ніщо не заважає і зараз щось згадати.
Чергування вчителів в школі на перервах — це такий собі геморой. Педагогічний. Але геморой. Ну ото коли соромно та і немає кому поскаржитися, але присісти тобі не дає навіть на перерві. І на твою задницю може прилетіти неприємностей звідки і не чекаєш. Навіть якщо ти дуже сумлінно чергуєш. Ну кажу ж — геморой. Оскільки чоловіки в школах, то якийсь рідкісний вид фауни з «червоної книжки», то завжди доводилося нести вахту на вулиці. А це самий екстрим. Тому що учні, що логічно, найбільше товклися там. То каштани восени літають, то сніжки взимку, то просто хтось десь видерся, то просто десь впав. Ексклюзивним бонусом було контролювати туалет («тіпа сортір» (с)). Малолітні курці могли пускати такий дим з вікон, що той туалет чимось нагадувати ставав маленький «Титанік», що вже вирушає на зустріч своєму айсбергу. Зазвичай курці виставляли караул «на шухері» і не так легко було упіймати їх «на гарячому». Але пробувати потрібно було. Бо дай волю курцям, то той туалет точно десь поплив би на повних парах...
...Чергую якось ото надворі. Осінь. Бабине літо. Сонце вже не пече, але ще приємно тепло. І ти буквально ловиш ті останні фотони безтурботності. І тут елегійну картину розриває в хлам якийсь малюк з молодших класів, що увірвався на шкільний двір. Його писклявий вереск: «Вчителю, вчителю! Там... Бійка!». Алярм! Ахтунг! Етеншн! Підриваюся і біжу за малюком. Він несеться на вихід зі школи. По дорозі краєм оком і свідомості помічаєш — двір порожній! Розслабився і не вгледів! Досвіду не вистачило! А звідки тому досвіду — перший рік в школі!.. Забігаємо в парк біля школи. Парк Черняховського. А там... А там, матір Божа! А там дві школи сусідні зібралося! А часи були, коли тільки в одній нашій було за 900 учнів! Оце вам аншлаг! Зараз такій аудиторії і якісь поп-зірки позаздрили б!.. А в центрі натовпу вже починається поєдинок! Але той поєдинок тебе вже не цікавить... Масштаби розігрітого натовпу і те, що ти лише років на 4-6 старший за учнів якось натякають, що «Будуть бити... Можливо і ногами по голові» (с). Мене. Оця цитата щодо Остапа Бендера буквально пронизує і ти всім тілом відчуваєш погляди сотень пар очей. Натовп завис і всі озирнулися на навіженого і несповна розуму вчителя, що сам прибіг сюди... І тут пам'ять на адреналіні викидає з мене іншу цитату від Бендера: «Хто свідки?!» Натовп зависає на мить в стані нестійкої рівноваги. Все ще може покотитися і в бік твій. Але миті розгубленості натовпу вистачило, щоб опанувати ситуацію.
«Ти свідок?!» — хапаю першого підлітка, який потрапив під руку. В того з рота випадає цигарка а тіло заволіло перетворитися в рідкий стан і витекти через мої пальці. Але я вже вхопився двома руками за свій шанс. Перші в натовпі вже починають несміливо задкувати.
Але багато хто ще дивиться як в приціл на тебе зі спокусою настукати під шумок. Я відпускаю першого і хапаю іншого поряд. «Ти свідок? Ти все бачив?»
І тут перший, якого я відпустив, підривається і біжить, встановлюючи нові олімпійські рекорди в спринті! За ним в різні боки вмить розноситься весь натовп! Лічені секунди і парк порожній! В моїх руках залишається один зомлілий і тремтячий хлопчик в окулярах. Лише запотіліі скельця тих окулярів видають, що він ще живий. Хоча він з усіх сил прикидається якраз не зовсім то і живим. Але мене вже той хлопчик і не цікавить. Бо і свідки то мені не потрібні. Потрібно було інше. Не отримати на горіхи :).
А що не кажіть — гарний був персонаж той Остап. Бендер. Поганого книги не навчать :). Он в тій історії він мене реально виручив... А далі час ішов, досвід приходив... Та то вже інші історії..
«О. Ом» Короткі історії
Урок... Говоримо про Георга Сімона Ома... Ну це той, що «не знаєш закон Ома — сиди вдома». Так ото. Дитина розповідає, що Георг свого часу кинув університет і пішов вчителювати. А за тим став відомим вченим.
Я ото вчителювати колись теж пішов. Але університет не встиг кинути. Лише тепер зрозумів, чому не став вченим :).
«П. Побічний ефект» Короткі історії
Боженька нагородив мене гучним голосом. З чого я давно зрозумів, чому він же мені не відміряв ще й слуху. Бо тоді б жоден рок-музикант навіть з потужними колонками не спливав би поряд зі мною. А барабанні перетинки ваші боліли б від мене, який лунав би з кожної праски навколо вас. А так то вас чаша сія оминула. Ібо я давно знав про відсутність у мене слуху і не ліз в конкуренти поплавським, бобулам, вінникам і т.п. зіркам музичного небосхилу. Натомість мене з моїм голос занесло життя у вчителі. І ось тут через нього багатодецибельного виліз побічний ефект дистанційного навчання! Тепер з учнями по той бік екрану фізику довелося вчити не лише всім мешканцям нашої квартири (включно з котом), а й всім сусідам! Є небезпідставна підозра, що на лавочках під під'їздом тепер, крім типових і вічних тем а-ля «подивися хто пішов!...», обговорюються і закони Ньютона, Ома та інших :).
«О. Олдскул» Короткі історії
Учениця бореться із задачею з фізики. Не завжди перемагають в таких історіях учні. Але тут ніби верх бере юний хомо сапієнс. В руках телефон виконує роль калькулятора. Раптом дитина піднімає очі і перепитує:
— Скільки буде 30 поділити на 1,5?
Відповідаю. Дитина записує. Я підвисаю:
— Так в тебе ж калькулятор в руках?
— я його перевірила...
От що значить олдскул! Це вам не що-небудь! Олдскул — це коли тобі вірять більше, ніж калькулятору :).
«З. Зібров» Короткі історії
А ось заспівати тоді, то якраз навпаки! Хто знає мене, то, мабуть, і сів — оце поворот сюжету! Я вам більше скажу — я прямо співаком був! І гастролі справжні були, а не що попало! І сценічний гардероб був у мене! Ага! Ціла будьонівка! Хто не в курсі — то це такий головний убір з гострячком на голові. Ото нам тоді втюхували лабуду в голову про героїчних «червоних», які ті будьонівки героїчно носили! Ну щоб вороги, мабуть, боялися. В мене, правда, доля ще з дитинства не складалося з комуняцькими кольорами. Знову ж не знаю чого так. Але в мене єдиного була саморобна «будьонівка» і синього, а не зеленого кольору і без зірки.
Співав я не сам. А дуетом з другом. Бо ж справжній зірці, то не пасувало. Соло кожен зможе, а ти спробуй перекричати (закреслив) переспівати друга. Нот я не знав. Тут як в спорті ходить легендарне: тим, хто сильний, тренування не потрібні, а хто слабаки вони не допоможуть. Я був сильний співак, тому ноти мені були не потрібні. Сильний в тому сенсі, що від душі сильно і гучно волав. Не зупиняло мене навіть те, що я періодично текст забувався (оте моє описане вище з віршами, які не любив). Можна навіть гордо резюмувати — я став батьком репу! Бо в багатьох випадках я ліпив короткий зміст пісні. Мій стараний напарник в цей час пробував вивести на написане автором. Але не забуваємо — я ж сильний співак, фіг ти мене зупиниш і перекричиш! Ото виходило прямо так, що люд на наших концертах еволюціонував від початкового здивування і зависання до підтримки отого в синій будьонівці, що так душевно репетував!
Карнегі-холами для нас були черговий цех якогось підшефного заводу чи фабрики. За сцену ставав якийсь верстат. Аншлаг нам створювали прості роботяги. Вони спокійно собі жували бутерброди з дому, запиваючи кефіром. Допоки не приходила черга моя. Бо тоді настрій піднімався усім. Якась банальна «Ех тачанка-ростовчанка» перетворювалася кожен раз в щось нове. Вчитель музики теж поводився по-різному. То він просто падав в обморок, то відчайдушно пробував мене стягнути зі «сцени». Але я ж вам не даром говорю, що я був сильним — фіг ти мене стягнеш. Якщо я пісню починаю, то я її і закінчу. Народу такі шоу особливо подобалися. Ну ото коли малий у синій будьонівці не просто волає, а ще й встигає відчайдушно відбиватися від якогось дядька чи тітоньки. Ну прямо мальчиш-кибальчиш і клятий буржуїн! А партнер весь цей час старанно пробував вписатися в ноти. Виходило чи ні в нього, я не знаю. Бо я ж, повторюся, тих нот не знав і мені було не до них! Коротше, народ веселився і був в захваті. Бо рідко до них з підшефної школи привозили замість банального концерту справжній цирк!
Не знаю, чи це пов'язано, з тими гастролями, але вчителі музики у нас довго не приживалися. І от якогось дня до нас зайшов черговий новий вчитель. Ми вже і не переймалися. Зіркам не личить на це звертати уваги. Вчителі приходять і уходять, а вічне залишається! Дядечко чомусь вивів нас, як зараз пам'ятаю, з кабінету музики. В нашій школі той так званий «кабінет» був в окремому приміщенні-причіпку. Можливо, щоб волання звідти не зривали інші уроки. Так ото нас вишикували під побілену стіночку. І тут було акордеоном розстріляно мій талант. Дядько підходив по черзі до кожного. Тицяв пальцями на клавіші і розтягував міхи. А учень мав там з себе видати звук. Я постарався і видав звук ідеальної сили. Коли всі про мукали-пробекали, дядечко нас розділив. Я з гордо піднятою головою пішов у вказаний бік. І так було зрозуміло, що то там відібрана майбутня музична еліта України. Але дядечко подивився на нас і видав: «Я вам поставлю по п'ять в четверті, але ви ніколи більше не співайте»
Дядечко той теж в нас у школі довго не протримався, але співати я більше не співав. І навіть зараз не просіть — не заспіваю... А могли б зараз мати за зірку не Зіброва, а іншого вусатого :). Бо ще невідомо, чи витримав би конкуренцію Зібров :). Ну вусами я міг би і посперечатися :).
