В лютому 2022 року Україна жила в передчутті повномасштабного вторгнення росії.
В те, що це станеться не хотілося вірити, однак усі факти підтверджували, що це неминуче, особливо після 21-22 лютого: 21 лютого путін прийняв рішення про визнання самопроголошених «ДНР» і «ЛНР» на Донбасі, а 22 лютого рада федерації росії схвалила його звернення про використання збройних сил країни за кордоном, зокрема на території самопроголошених «Л/ДНР».
Редакція УманьNews.City запитала в уманців про те, що вони робили 23 лютого — напередодні 24 лютого, коли усі прокинулись від вибухів по усій країні і під новину про повномасштабне вторгнення росії на територію нашої держави. Також вони поділились своїми спогадами про те, як отримали новину про війну 24 лютого, що робили, що думали і відчували.
23 лютого був звичайний робочий день. Були плани, мрії завдання!
23 лютого я підсипав дороги з біло-щебеневим покриттям на аварійних ділянках, а 24 лютого планували завершити останні дві вулиці, та планували ямковий ремонт холодним асфальтом.
24 лютого потрібно було забезпечити життя села: хліб, проїзд, контроль і моніторинг ситуації. Своєю машиною відвіз на роботу в місто лікарів, почали формувати загін самооборони.
Знаєте, емоцій не було (не замислювався над цим), було на меті тільки одне — перемогти споконвічного ворога. Тому ми намагалися і далі робимо на місці все можливе для Перемоги.
До 24 лютого я слідкувала за новинами та мала все-таки надію, що все вирішиться без війни: економічно, санкціями чи іншим шляхом. Тривожність з'явилась, коли в садочку повідомили, що потрібно підготувати тривожну валізку дітям та дуже занепокоїли новини, де я прочитала, що виїхала за кордон велика кількість наших депутатів, за один день...
24 лютого десь о 5-ій ранку був телефонний дзвінок від родичів, які з наляканим голосом нам повідомили, що почалась війна. Пам'ятаю той момент. Я так не хотіла в це вірити! Але за вікном лунали потужні звуки вибухів, один за одним... накривав нереальний страх. Я не буду зараз писати, які саме картинки почали з'являтись в моїй голові, але всі вони були про війни, які були, про їх наслідки і так далі. Почали надходити дзвінки від рідних та друзів. Всі були в паніці. Ми всі старались хоч трохи зберегти спокій і вирішити, що робити далі. Я зайшла в інтернет і кожен пост, який попадався на очі розпочинався зі слів: «це війна», «воєнний стан», «почалося», «друзі, це війна», «вибухи, жертви, війна», війна... війна... війна.
В групах нашого міста також почали писати страшні новини про те, що відбувається в Умані. Накривало страхом ще більше і більше. Я почала збирати валізу. Дуже складно було зібратись в такому стані і скласти все, що потрібно. Я вийшла на балкон і побачила, як багато людей вибігали з речами і кудись їхали. Через кілька хвилин, прямо перед моїми очима, в наш двір влетіла вогняна куля чи уламок. Слава Богу, що нікого не було в той час в тому місці... Не знаю скільки був тоді мій пульс, але серцебиття зашкалювало.
Ми вирішили залишатись вдома. З того ж дня, я не випускала свій телефон з рук і почала жити щодня і щоночі в новинах. Засинати було страшно: здавалось, щойно я закрию очі — щось станеться.
Після 24 лютого життя змінилося у кожного з нас. Ракети, сльози, сирени, вибухи. І так триває майже рік: життя з тривогами, без планів на майбутнє.
Та війна — це не назавжди! Вона обов'язково закінчиться! Попереду багато роботи зі створення нового майбутнього! Я вірю, що добро завжди перемагає. Вірю в нашу перемогу та молюсь про мир.
Для моєї сім’ї війна почалася ще у 2014 році…
Напередодні повномасштабного вторгнення росії (19 лютого) ми спільно зі спілкою учасників АТО провели спільні навчання де надавали роз’яснення: як себе вести при вторгненні росії, як себе поводити, про тривожну валізу (саме я роз’яснювала, які необхідно брати речі).
Я відчувала, що буде Війна і надалі. Своїм рідним і близьким я теж говорила, що буде Війна. Вони мені не вірили і казали, що до такого не дійде.
Щодо тривожної валізки можу сказати, що всі речі у мене були в одному місці, але «не зовсім складені у тривожну валізку».
23 лютого я мала розмову з братом і ми говорили про Війну, де я сказала, що це лише питання часу…
Вранці 24 лютого, я, як і більшість уманчан, прокинулися від розриву снарядів…
Чи було страшно? Не знаю. Я була свідомо готова до війни, не було панікиВ першу чергу з батьком мого чоловіка, Володимиром Олексійовичем, ми почали обговорювати питання укриття і облаштовувати його. Потім я поїхала на роботу. Оскільки, я давала Присягу, мій обов‘язок був залишатися в місті і бути корисною саме для наших уманча А потім я ні про що не думал, просто працювала — підйом о 03:30 ранку і лягала спати о 23:00-23:30. Питання залишати місто і десь виїхати ніколи не стояло.
Разом з однодумцями ми організували кухню для наших Захисників (разом з міською владою, депутатами, підприємцями).
Я хочу подякувати Всім хто допомагав! Велика дяка дівчаткам, які працювали зі мною на кухні, чоловікам, які допомагали розвозити їжу, волонтерам! Всі настільки були згуртовані, підтримка один одного настільки була великою. Я жодного разу не чула щоб хтось скаржився.
На жаль у нашому місті збільшується кількість Героїв, які віддали своє життя… Я намагаюся допомогти сім'ям загиблих. Це дуже боляче і страшніше, ніж сама війна… Зараз, як і всі українці молюся про Перемогу та мир для Нашої Неньки України.
Слава Україні!
Героям Слава!
Вічна пам'ять тим, хто віддав своє життя…
Передчуття великої війни у мене було завжди підсвідомо. Зі здобуттям Незалежності України відчуття, передчуття війни мабуть ще більше загострилось. Все ніби віщувало, що щось має відбутись в сучасній історії України і її нових відносинах, як Незалежної держави із давнім «сусідом»: базування Чорноморського флоту на 50 років, знищення ядерного потенціалу і Будапештський меморандум, коса Тузла, газові війни, ноти недовіри дипломатам, російська паспортизація Криму і «НАТО ГЕТЬ», ще більше розкривали зловіщі наміри агресора, які невдовзі виплеснулись в окупацію Донеччини, Луганщини і АР Крим.
24 лютого 2022 року. Чи були ми з мамою готові, що о п'ятій ранку у четвер, після тихої, мирної ночі, яка не віщувала біди, прокинемось від вибухів і тремтіння скла у вікнах? Попри заклики у кожних друкованих виданнях, новинах по радіо та тб щодо підготування «тривожної валізки» ми, мабуть як і більшість пересічних громадян, та навіть нашого молодого Президента, сподівались до останнього, що повномасштабної війни не буде, але ми помилялись. Близько п'ятої ранку, матуся мене розбудила зі словами: «Синку, прокидайся, за вікном щось жахливе відбувається». Спросоння, я не міг зосередитись і зрозуміти що саме відбувається, поки вже сам не почув ще більш гучніші вибухи і зарево. Швидко зодягнувся вибіг на двір свого багатоквартирного житлового будинку, і в дворі був вже не тільки я один, вийшло багато мешканців, вибухи не вщухали. На моє запитання, що відбувається, почув коротку відповідь: «ВІЙНА»! Повернувшись до квартири, не знав що роботи і як діяти далі, всі почуття мене одразу охопили страх і відчай. Мама теж була розгублена. Одразу почали збирати «тривожні валізи» — так, до цього часу не збирали і все ж сподівались на краще. В одну валізу не вклались, вийшло чотири з одягом на перший час, ліками, продуктами харчування, документами. Дочекавшись сьомої години ранку (руху громадського транспорту не було, служби таксі виклики не приймали) і відвантаживши все у власну автівку, мама вирішила їхати до неї на роботу. Вибухи по місту ще тривали, але на роботі мама більш себе безпечніше почувала, ніж вдома. Після роботи, в другій половині дня не наважились повертатись додому, виїхали за межі міста на малу батьківщину мами до заміського будиночка в Уманському районі, який став нам справжнім прихистком.
Вперше за своє життя, я побачив такий нескінченний потік автівок, на склі більшості з яких були наліпки «ДІТИ». Люди рятувались від війни, покинувши все, як і ми, їхали у невідомість. Ще не один день і ніч траса гуділа мов вулик, сільські мешканці з місцевою ТРО виходили на трасу, виносили все саме необхідне, гарячі напої, ковдри, продукти харчування, пальне, надавали тимчасовий прихисток. Нам щогодини телефонували близькі люди, які у такі часи стали ще ближчими і ріднішими, пропонували свою допомогу, деякі пропонували виїжджати до них за кордон і отримати прихисток на скільки це буде необхідно. Вирішили залишитись вдома, в Україні. Тут наша земля, наша багатостраждальна Батьківщина, земля наших предків, поховані більшість рідних і близьких. Їхати куди? У невідомість? І ким ми там будемо? Чужинцями. Після вихідних, повернувшись до міста, почалась нова сторінка життя. Місто здавалось напівпорожнім, у нашому будинку де-не-де світились вікна, будинок став майже безлюдним.
Як кажуть: все, що нас не вбиває — робить нас сильнішими. Які для себе зробив висновки за рік що минув і прийдешній? Ми стали згуртованіші, разом волонтеримо в межах своїх власних сил і фінансових спроможностей, донатимо на ЗСУ, в силу яких безмежно віримо, дякуємо Всевишньому за все що маємо, за кожен прожитий день у своїй домівці, в рідній країні і місті, молимось за повернення живими і неушкодженими наших Захисників, за повернення до рідної домівки вимушених переселенців, і отриманні нової в разі її втрати, молимось за упокій безвинно страчених душ. Дякуємо за кожен прожитий день Головнокомандувачу ЗСУ Валерію Федоровичу Залужному, ППО, ТРО, Президенту України Володимиру Зеленському. Нашим лікарям — рятівникам здоров'я, янголам у білих халатах. Безстрашним рятівникам МНС, які завжди поруч. Комунальним «котикам» за злагоджену працю, енергетикам — Воїнам світла, воїнам добра — освітянам, які навіть при всіх складнощах знаходять в собі сили для здобуття освіти новому поколінню, волонтерам, на плечах яких підтримка війська. Земний уклін усім нашим союзникам, завдяки яким ми маємо сучасну, надійну, боєздатну армію, яка вже довела, що ми маємо «зуби», ми будемо захищати, захищатись, і йти до Перемоги, зворотного шляху немає. Бажаю усім нам МИРНОГО НЕБА і ПЕРЕМОГИ! Віримо у ЗСУ! Дякуємо Всевишньому за кожен прожитий день і все що маємо! Дякуємо ППО і Захисникам за МИРНЕ НЕБО! Ми — разом, Ми — єдині а тому нездоланні! Слава Україні! Героям Слава! Слава Нації і смерть ворогам!
Я до останнього не вірила, що саме так може початися повномасштабне вторгнення рф. Напередодні нас попереджали, щоб ми виїжджали, бо почнеться наступ. Але ми залишилися і тривожну валізу я не збирала.
Напередодні ввечері, у «Главкомі» у нас була нарада і обговорювалося те, як будемо діяти у випадку початку повномасштабного вторгнення. У мене якраз була нічна зміна і я слухала засідання Радбезу ООН. Саме в цей час, о 4 ранку, з’явилися укази путіна про спецоперацію.
Мені ще згадалася пісня, що в 4 годині нам повідомили, що почалась війна. Але страху ще не було.
Через хвилин 10-15 я почула гуркіт літака, вийшла на вулицю і через декілька хвилин почула вибух. Я вже потім зрозуміла, що це літак обстріляв нашу військову частину. Через декілька хвилин у Телеграм-каналах почали з'являтися повідомлення про вибухи в інших містах і я зрозуміла, що почалося вторгнення. Син поспіхом зібрав теплі речі та пішов у підвал, а я продовжила працювати, хоч і було дуже страшно. Новин про вибухи було дуже багато і потрібно було подавати правдиву інформацію. Було дуже страшно від усіх цих відео обстрілів, згадалися розповіді бабусі про війну.
Ті перші години, ті відео кадри буду пам'ятати все життя.
Ранок 23 лютого розпочався близько восьмої години з планової пробіжки на центральному стадіоні, потім сніданок. І вже о десятій, як зазвичай, я на робочому місці: кава, опрацювання замовлень, проплата матеріалів на заплановані монтажі, проговорення робочих моментів, але... Але в повітрі відчувається якась напруга... Паралельно з роботою був системний перегляд усіх останніх новин, внутрішній стан спокійний. Я людина аналітична і мені ще не віриться в те, що може бути війна. Хоча десь там в бункерних кабінетах вже віддали наказ про напад... В моїй голові перебираються всі можливі сценарії небезпеки, чомусь постійно зациклююся на ракетних ударах і, як виявилося, не марно, хоча точно не міг навіть уявити наскільки потужним буде удар.
Пам'ятаю, як мені написала знайома і запитала, що я думаю про війну, а я пожартував, що навряд чи щось насправді буде і що це просто не логічно... Я помилився! Після роботи, повечерявши я сів за звичну справу — перегляд і аналіз різних джерел. Не знаю, що я там хотів знайти, але шукав...
До ночі сидів в телефоні і близько 22 години ночі в наш закритий чат підприємницького клубу надійшла інформація від однієї надійної людини: «Тільки-но закінчилася нарада керівництва країни і всіх спецслужб. Наступ в 4 ранку по всіх фронтах. Це вже кінцево!» Я пам'ятаю, як я це прочитав і як в мені все похололо. Такого стану в себе я не пам'ятаю. Я розумів, що це потенційно правда, але прийняти не міг. До двох годин ночі сидів, не міг заснути. Не знав, чи комусь щось казати або щось робити. Безліч думок і сценаріїв. Я ще не міг сприйняти, що на всіх завтра чекає. Побачив, що в нас з'явився новий чат в телеграм «ПланВ» і ми всі почали туди додаватися. Там з'являлася різна оперативна інформація і план дій на випадок ранішнього наступу. Моторошність зашкалювала! Ще як наче спеціально, кицька, яку я рік до цього забрав з вулиці і яка ні разу ніколи не приходила в ліжко до мене під час сну, прийшла, вилізла на мене і я ще більше занервував. Я заснув і прокинувся від перших прильотів о 5:35...
Перших 15 хвилин я не пам'ятаю. Це потім мені моя Софі сказала, що я тупив і на автопілоті вмивався, щось ходив пробував збирати — так, валіку я не зібрав завчасно, не вірив, — проте тепер оперативно все важливе згріб в туристичну сумку, навіть дрон в мене ще й на зарядці стояв. Ще через хвилин 10 почав набирати всіх своїх. Хтось відразу взяв трубку, вже був на ногах, хтось взагалі був поза зоною і довелося через десяті руки дотелефоновуватися, а когось я розбудив і вони не могли зрозуміти, що я хочу від них. Я паралельно створив чат в телеграм, куди почав додавати всіх до кого дотелефонувався, щоб ми всі були на зв'язку і могли моніторити ситуацію. Надійшла пропозиція виїхати за місто в село мого колеги. Це якраз було з іншого кінця міста від місця, де детонували снаряди з військової бази і по моїх розрахунках по прямій відстані було кілометрів 20. Тому був шанс, що мало що прилетить, хоча на той момент я думав, що місто паралельно бомбить ворожа авіація, але тут, вже на щастя, я теж помилився! Оперативно виїхали з дому, паралельно координувалися. Заїхали в банкомат — зняли готівку, заїхав в офіс — забрав звідти всі важливі речі і поїхали на виїзд з міста. На заправках вже були черги авто, але в мене був завбачливо повний заправлений бак. Ще один мій колега вирішив поїхати на дачі і там залишитися. Але не доїхав, по дорозі перед ним прилетів снаряд, який не розірвавшись просто застряг посеред проїзної частини і тому він розвернувся і приєднався до нас. Пам'ятаю той момент, коли виїжджав з міста, що вперше в моїй голові не було будь-кого плану, якась навіть безпорадність і навіть проскочила скупа сльоза. Ми з Софі перебули за містом одну добу і на ранок наступного дня повернулися додому. Я не міг сидіти десь, коли розумів, що на місці я буду ефективніший. Всім нам Перемоги.
Ті дні були надзвичайно важкі. Я постійно читала інформацію: про наростання небезпеки на кордоні, про заяви закордонних керівників... Я розуміла, що це все реально передвоєнний стан, але розум відмовлявся вірити, що таке може бути в сучасному світі, коли вже на принтері внутрішні органи друкують...
Після 16 лютого трохи відпустило. Ну це був той прогнозований день. Ага значить щось таки повпливало на агресора і все минеться. Тривожної валізки не збирала. Як завжди розпланувала день, що одягну на роботу, що буде снідати донька...
Вранці розбудили вибухи, новини були червоні — ВІЙНА... Відразу зідзвонилися з рідними, все обговорили. Вже тоді двоє племінників були на війні, третій — пішов у перший день до військкомату сам. Діти, їм перевалило тільки за 20... Чоловік, брати, зяті — відразу в ТРО... З нашої сім'ї ніхто нікуди не дав драпака. Забулися всі образи, неважливо як далеко були один від одного, але ми всі тримали зв'язок. Думаю, саме так і вистояла вся країна, бо об'єдналася. І я впевнена, що Переможе.
Навіть повірити важко, що вже рік пройшов з початку повномасштабної війни. У дитинстві я уважно слухала спогади своєї прабабусі, двох бабусь та дідусів, які пережили ІІ Світову війну, щиро співчувала їм та ніколи б не подумала, що у ХХІ столітті це може повторитися знову і ми усі будемо безпосередніми учасниками та спостерігачами ще однієї війни. Хоча, від наших східних сусідів я нічого іншого і не очікувала. Тут не потрібно бути великим пророком, досить поцікавитись нашою спільною трьохсотрічною історією взаємин з ними і все стає очевидним та зрозумілим.
Рік назад у ці дні розмови про війну лунали звідусіль. Хтось вірив, готував себе, більшість — ні. У мене було якесь нехороше передчуття.
Пригадую, у середу 23 лютого я своїм восьмикласникам на виховній годині розповідала про те, як вести себе під час вибухів, обстрілів, про «правило двох стін», про безпечні місця, тривожну валізу. Вони всі сиділи тихенько, як мишенята, та слухали мене уважно. Пам'ятаю, на останок я сказала, що, дай Боже, ця інформація вам не знадобиться, але краще про це знати.Сама на той час тривожну валізу я не зібрала. Як і потім її у мене не було. Коли розпочалась війна (дізналась я про неї з телефонного дзвінка), звичайно ж, було страшно. Але за весь цей час у мене і думки не виникало виїздити за кордон. Це мій свідомий вибір бути тут. Я вірю у наші ЗСУ! Безмежно вдячна їм за героїзм, за їхню титанічну роботу, за те, що вони щоденно наближають нашу спільну Перемогу! Допомагаю сама чим можу та точно знаю, що Перемога буде у цьому році!
Про повномасштабну війну розмови у нас періодично точилися з 2015 року. Точніше, чоловік казав, що Україна втратила свій шанс здобути незалежність малою кров’ю, тому треба готуватися, що буде повномасштабне вторгнення. Я не вірила. Але якраз в 2015 році ми придбали житло і через кілька років, коли почали там ремонт, чоловік час від часу повторював, що йому важливо встигнути зробити ремонт і віддати борги до початку війни, щоб, коли він піде, ми залишилися у власній квартирі і без боргів. Мене це завжди злило, бо я не вірила, що в ХХІ столітті можлива велика війна з ракетами, авіаударами і т.д. Влітку 2021 року ми переїхали у власне житло. І хоча вже під осінь всі писали про війну, і мій чоловік казав, що вона точно буде і варто готуватися та я все одно не вірила — планувала собі звичне життя.
Вже у січні 2022 тема війни висіла кругом і тривожність наростала. Чоловік купував собі спорядження та перебирав речі, які були у його воєнному рюкзаку з 2015 року. Ще тоді він казав, що війна почнеться після Олімпійських ігор, бо путін навряд чи захоче «заважати» Пекіну провести їх. Я дуже злилася, бо казала, що війни не буде — «побрязкають» на кордонах зброєю і розійдуться. У моїх планах була відпустка закордоном, бо чоловіку в квітні 2022 виповнилося 40 і замість гучний святкувань, я планувала сімейний відпочинок в одній з теплих країн. Та вже в лютому стало ясно, що війна таки буде. Ми не збирали тривожну валізку, але зробили запас їжі та медикаментів. Чоловік купив собі спорядження, якого бракувало і зібрав свої рюкзаки. Ми обговорили план дій, правда, від цього легше не ставало.
22 лютого, після виступу путіна, стало ясно, що вторгнення не відворотне. Ми вночі вже знали, що наступ буде 24-го, але 23-го у нашого сина був день народження і ми дуже хотіли йому хоч невелике свято. Чоловік пішов купив достатньо дорогий планшет, ми замовили торт, кульки, прикрасили кімнату. Я ще сварилася, що подарунок як на 12 років дуже дорогий, але чоловік сказав: «Я не знаю, коли я зможу йому тепер щось подарувати, тому і купив такий». Було дуже важко приховувати емоції від дітей у той день, але ми намагалися зробити сімейне свято. Правда, ті, хто мене бачив 23 лютого, бачили, що я, як біла стіна, і заспокоювали, що нічого не буде, що підемо 24-го на каву. А я вже знала, що кави не буде .
Увечері 23-го чоловік присів біля сина, і я їх сфотографувала, а в голові промайнула думка «Останнє мирне фото». І зранку ми вже прокинулися від вибухів…. Хоча, якщо відверто, що і Умань постраждає в перші дні, я навіть у страшному сні припустити не могла. Я розуміла за східні області та південні України, а також за столицю. Але в 6.30 24 лютого ми проснулися від третього вибуху і від того що розривався телефон, бо знайомі у паніці нам дзвонили.
Ми проснулися, вивели дітей у коридор, настелили їм, за вікном було чути вибухи. Вася зібрався і поїхав на роботу, бо треба було законсервувати цех. Потім стало відомо, що в їхній склад попав снаряд, і вони там гасили. На ніч подруга забрала мене в село до родичів. Туди ж приїхали мої мама та сестра. А чоловік лишився ночувати на роботі.
Потім наступного дня він пішов у військкомат, а ми перебралися у підвал одного з офісів, де були кілька днів, а потім виїхали завдяки друзям в Молдову, а звідти — у Словаччину.
Вася на третій день війни дав мені документи, гроші, взяв рюкзака і сказав: «Не знаю як буде далі, але твоя основна задача — берегти дітей».
Потім ми до липня не бачилися. Він був на фронті, я з малими за кордоном.
За рік, що минув я не раз намагався відтворити події 23 лютого. Не знаю навіщо— можливо таким чином свідомість чіплялася за останні клаптики нормальності, за оте велике «ДО», що лишилось далеко позаду.
Пригадую, увесь тиждень напередодні був доволі тривожним. Ми з дітьми багато про це говорили на заняттях. Говорили й з друзями на умовних і буквальних кухнях, думали якою має бути тривожна валізка (яку я так і не склав). Постійно хотілося дивитися вгору й це іронічно, бо якраз тоді переглянув «Не дивися вгору» (ох який пророчий фільм, на жаль).
Маятник подій закручувався із шаленою швидкістю: усі ті приїзди-попередження світових лідерів, посилення обстрілів у прифронтових зонах, далекі знайомі-іноземці, які щоденно писали «росіяни нападуть… знову». Я не відкидав можливості широкомасштабного вторгнення, але навіть у найсміливіших припущенних не міг уявити, що все буде настільки тотально й настільки стрімко.
Моє 23 лютого було максимально буденним: повернувся з Києва, провів кілька занять, працював зі студентом-практикантом, обговорювали до пізнього вечора з колегою нову спільну статтю.
Найяскравіший спогад перед сном: нам із п’ятикласниками у четвер (24 лютого) обов’язково потрібно провести урок зарубіжної літератури в спортзалі — бо ж ми знайомимося із персонажкою міс Гармидер — вчителькою, яка частенько проводила свої заняття на канатах (і не тільки). Це мав бути гарний літературний квест…
…А потім я прокинувся від пронизливого гулу літаків і вибухів. Не бачив нічиїх промов, не читав новин — бачив лише палаючі зарива. Нашвидко зібрав усе найнеобхідніше й опинився в підвалі без зв’язку із зовнішнім світом. Лише встиг написати коротке «нас обстріляли… — тепер фейсбук нагадуватиме цей пост щороку… Години вибухів до крові з вух, запах горілого і суцільна німотна невідомість.
Але були й обійми, прихисток, знайдені ліки, повернуті люди, страхи та сподівання.
У кожного свій досвід проживання цього дня. Але дуже щиро сподіваюся, що до нас ніколи не прийде суспільна амнезія і ми ніколи не пробачимо ворогу ані перших секунд сплюндрованого життя, ані цього цілого року (і всіх дев’яти років до цього… і всуціль триста років перед цим), і відплата знайде кожного винного.
Натомість, цей рік показав наскільки ми сильні в горі і в радості, наскільки невтомні наші волонтери, наскільки відважні й незламні наші ЗСУ — усе це і є Україна.
Війна ще не закінчилася. Попереду на нас може чекати ще багато темних днів, але допоки ми боремося усе недаремно.
Підтримуйте військо і дбайте про себе, адже кожен важливий, бо живий.
Чомусь в пам'яті залишився лише урок, який провела 23 числа в 5 класі. На уроц»і ми вивчили нову гру, яка дуже зацікавили діток і, як завжди, не вистачило 45 хвилин, щоб насолодитись уже самою грою. Тому дорогою додому і ввечері прокручувала цей урок, і досі в пам'яті усміхнені обличчя діток.
А так звичайний день. Були постійні розмови про війну, але вірити не хотілось, тому і тривожної валізи я не пакувала. А от вночі такий тривожний стан був, відчуття гулу, не хотілось відкривати очі. Остаточно прокинулась від телефонного дзвінка. Дзвонила подруга: «Не хочеться таке тобі казати, але, Натусь, вставай війна почалась. Ми тікаємо з Паланки, там все горить». Відразу вскочили відкрили балкон, а там все грохоче. Перша думка була — Маша, вона в Києві!!! І чоловік відразу побіг за машиною, а я наказала сину вставати, будити бабушку і набрала брата, щоб як буде виїзжати забрав маму і сина.
На дворі все гриміло, навколо машини, ми ледве виїхали з міста. Страху не було, хотілось пошвидше забрати дочку, щоб бути всі разом, а значить все буде добре. Боялась звонити дочці, щоб не налякати її і одночасно хотіла її попередити. Подзвонила знайома і плакала, що дочка теж в Києві, чи можем ми її забрати, а вона на Лівому березі. Коли набрала дочку, то в Києві вже теж був хаос, позаду Машиного гуртожитку впала ракета, але на щастя не розірвалась, автобуси уже не ходили тому наказала доні, що хай її друзі ідуть до неї пішки, так ми швидше їх заберем. В Жашкові заїхали на заправку, там все було тихо, люди ще не здогадувались, що війна, а лиш декілька дивились в бік Києва і казали, а що там, ніхто не знає?
Дорога на Київ була порожня, всі їхали з Києва, тому долетіли швидко, позабирали дітей (на щастя вони вже всі були разом)..А далі, як в фільмі жахів. Машини в 5 рядів (хоча їх тільки 3), а ще люди з валізами, дітьми, які просто ішли по дорозі, така гнітюча тиша, попри таку навалу машин і людей. Їхали дуже довго — годин 4 і це тільки виїзд. А далі перед машинами пролетіла ракета і зірвалась в метрах 500, далі інша, а ми, як кролики, на дорозі в пробці. Дівчатка почали плакати, а Артем скрізь тишу сказав, ще одна — кидаєм машину і тікаєм в ліс (цей хлопчина з Луганська, уже пережив таке). Дорога була важка, відвезли доню до родичів, на той час брат вивіз всю нашу родину з міста, а самі повезли діток в місто до батьків. Дуже вразило місто, таке темне і порожнє, немов вимерло все за той один день жаху. Уже трохи заспокоєні повертались до своїх з міста, а біля воріт заплакана доня, з новиною, що мій брат іде на війну. Вранці провели брата і поїхали в волонтерський штаб допомагати.
З того часу багато подій, можна довго розповідати... Одна лиш історія, яка тоді дуже всіх порадувала і якось зігріла. Вдома залишився кіт, ми боялись повертатись в місто, тому вранці їхали з чоловіком в штаб, а ввечері повертались до своїх. І кожного разу діти питали і переживали за кота. І от приїзжаємо ми додому вранці покормити його, а вдома світло включене, телевізор робить і кіт лежить на ліжку перед телевізором (напевно коли бігав, повключав це на дистанціях). Ми ввечері доповідаєм: «З Мурчиком все добре, нагодований, лежить в теплі, зі світлом, дивиться телевізор».
