Команда Уманського Центру допомоги з перших днів повномасштабного вторгнення росії на територію України допомагає біженцям, переселенцям і уманцям, які опинились у скрутних життєвих обставинах. Усю свою роботу вони ретельно документують і розміщують на сторінці Уманського Центру допомоги у Facebook, також там публікують анонси, телефони, за якими до них звертатися. УманьNews.City поспілкувався з пастором Церкви Воскресіння Христового в Умані Дмитром Кротиком, який розповів про все, що вони з командою роблять і що планують робити. Далі — пряма мова.
24 лютого
Я живу за 45 км від Умані. 24 лютого вранці до мене задзвонила телефоном людина, яка живе біля складів, що вибухали і сказала, що війна почалась. Я чув звуки авіації. І після того телефон почав дзвонити, трохи тривога пішла. Ми з дружиною і чотирма дітьми спустилися на перший поверх і не знали, що буде, наскільки все серйозно. І в той же день у мене в хаті вже було 18 людей. І так з перших днів ми почали збиратися, думати як допомагати. Хоча ще за день до повномасштабного вторгнення я був на зустрічі в Черкасах, де ми думали, що ми будемо робити, якщо почнеться повномасштабна війна. Війна почалась, але попри спаковані тривожні валізи, ми нікуди не поїхали. Мені моя дружина сказала: «Ти не уявляєш, як я нікуди не хочу їхати! Я хочу жити тут!» Багато людей того дня телефонували і просто питали: «Де ви?» Ми відповідали, що на місці і люди заспокоювались, що ми нікуди не їдемо. Якби розуміли, що підійшли дуже близько до нас і є реальна небезпека, то евакуйовували б стільки людей, скільки змогли, але якщо до нас евакуюються, то куди нам евакуюватися? І моя така думка: треба допомагати людям, які їдуть до нас, а не втікати і перебільшувати за кордоном, що у нас тут дуже небезпечно, хоча ми всі в потенційній небезпеці. І коли цей ступор трішки пройшов, ми почали діяти. Були в контакті з соціальною службою, коли був наплив людей, щоб розселяти. І було дуже важко, коли люди телефонували, а ми розуміли, що просто не можемо допомогти, бо не було куди їх поселити.
Про Благодійний фонд і Уманський Центр допомоги
Наш благодійний фонд почав працювати з 2016 року, але активно допомагати ми почали ще з 2014 року, коли розпочалась війна. Тоді було 50 сімей-переселенців з дітьми, яким ми тривалий час допомагали. Так два роки поспіль ми допомагали переселенцям з Донбасу і в 2016-му розуміли, що потрібно реєструватися і переходити в іншу площину. Тому наш початок був ще 2014-го року. Тоді ми працювали за двома напрямками — тут в Умані надавали допомогу і їздили в напрямку Донецька: Мар’янка, Авдіївка.
В принципі, ми не припиняли нашу роботу, допомагали нужденним. Наша робота дуже тісно пов’язана з Церквою Воскресіння Христового на Чехова, 48 і можна сказати, що Благодійний фонд від церкви утворився, тому що церква — це не благодійна, а релігійна організація, вона допомагає, але це не її ключове завдання. А от у Центру допомоги, як благодійного фонду, ключове завдання — збирати і роздавати допомогу. Але все переплітається, бо нам часто потрібні волонтери, які б допомагали, тому ми пліч-о-пліч з Церквою воскресіння Христового.
Допомога у перші дні повномасштабної війни
24 лютого всі були у стані невизначеності, але ми залишалися на місці, бо знали, що навколо нас багато людей, які потребують допомоги. На той час ми вже очікували хвилю переселенців. І спочатку ми дуже сильно займалися прийомом транзитних переселенців, яким потрібно було переночувати і їхати далі. Тому ми в Бузівці (45 км від Умані) могли приймати чоловік 200 одночасно (на території дитячого табору у наших партнерів) і в Умані було три-чотири локації — одна з них могла щодня приймати 20-30 людей одночасно, решта приблизно по 10. До слова, одна з цих локацій працює й сьогодні та приймає людей. Тоді ми паралельно евакуйовували людей з Київської області та приймали людей тут на місці переночувати. У той час телефон у мене просто не замовкав. Наші контакти в Умані можна було отримати через мережу церков євангелійських християн баптистів у різних регіонах, а також через особисті контакти.
Точних даних про те, скільки транзитних біженців ми прийняли, я не маю. Але за цей час — це точно кілька тисяч людей. Ми допомогли: поїсти, скупатися, переночувати. І це були не лише з наших церков — це просто люди, кому була потрібна допомога.
Таких хвиль, коли ми приймали людей, було кілька — Київщина, Маріуполь, Харківщина.
Допомога для переселенців з перших днів і до сьогодні
Згодом у подвір’ї церкви ми почали роздавати допомогу. Хліб привозили, продукти і навіть спочатку не пакували, а люди самі собі брали. Робили такі видачі кілька разів на тиждень. Так почали приходити від 300 до 600 людей в день за продуктами.
У перші дні був великий потік охочих допомагати, зокрема й з-за кордону, тож наші партнери тут та партнери з різних країн надавали різну допомогу і це дуже допомагало. Але через місяці півтора ця допомога почала йти на спад, вона є, але значно менше.
Тож, згодом ми почали пакувати ці 400-500 наборів і без усякої реєстрації видавати людям.
Так три місяці поспіль, з березня по травень, ми переважно два рази на тиждень на подвір’ї церкви видавали продукти. Інколи робили окремі дні, коли видавали одяг.
Частина допомоги нам надходила як гуманітарна і благодійна допомога, а частину закуповували вже тут на місці — у нас є рахунок і люди чи організації жертвують.
Але потім для того, щоб мати якусь визначеність і систематизувати усе, почали реєструвати людей. Також в одні дні ми приймали лише переселенців, а в окремі — місцевих, які також мають потребу в допомозі.
З червня на Гонти, 8 орендували приміщення для стаціонарного Центру допомоги. Центр допомоги існує не лише для переселенців, але з акцентом на переселенців. Для місцевих пенсіонерів, яким потрібна допомога ми навіть маємо інший номер телефону для реєстрації, щоб розвантажити телефон для переселенців.
Наша мета допомагати більш кваліфіковано, без натовпу і черг. Тож на дверях центру ми вказали телефон, за яким люди реєструються, ми цю інформацію вносимо в базу, щоб було зафіксовані: дані про людину/родину і коли отримували допомогу. Для цього ми виділяємо кілька годин з 10-ї до 14-ї і реєструємо по 20-30 людей за годину. Тоді ми формуємо списки і потім можемо в день обслуговувати 100-130 сімей, бо одна людина приходить від сім’ї. Ми надаємо продуктовий набір, гігієнічний набір, також по сезону надаємо допомогу одягом. Одяг у нас акуратно розвішаний на вішалках і розкладений на поличках — люди не риються і можуть почуватися гідно. У певні дні люди приходять на визначену годину.
Також у нас є професійний психолог, який проводить консультації. Психолог пройшов підготовку від ЮНІСЕФ. І хочу сказати, що люди починають більше звертатися до психолога — і дорослі, і дітей приводять. Ми ж, як віруючі християни, говоримо про надію на Бога, є стіл з літературою, яку люди беруть, але це суто добровільно. Ми допомагаємо не залежно від поглядів людини, від її віри, але разом з тим ми не приховуємо наших поглядів. Поки люди чекають, пригощаємо кавою, чаєм, печивом, вони можуть поспілкуватися у цей час.
За нашою системою, ми надаємо допомогу сім’ї раз на місяць і через місяць чи можливо трішки більше, люди знову можуть прийти до нас.
Таким комплексним підходом намагаємось допомагати систематично, професійно, охоплювати більше людей.
Часом люди, особливо які щойно приїхали, запитують про теплі ковдри, матраци, тож такі речі теж видаємо. Багато закуповуємо тут на місці ковдр чи матраців, деякі партнери передають нам з-за кордону. Зараз багато запитів на теплі речі.
Закуповуємо зараз певну кількість обігрівачів. Вникаємо в окремі індивідуальні потреби людей, бо буває приходять люди і говорять: «Стидно сказати, але ми спимо на підлозі». Тому ми стараємось знайти необхідне.
І зараз у нас акцент на людей, які приїхали щойно, тиждень чи максимум два назад. Ми реєструємо їх без черги і одразу видаємо допомогу, бо в них зараз гостра потреба.
Провели вперше День хліба — роздали хліб і до хліба: пару пачок макаронів, олію і невеличку програму зробили – заспівали кілька пісень. День хліба вирішили зробити, щоб хлібом помогти людям. Плануємо таке робити всю зиму, раз на місяць і будемо запрошувати щоразу по чоловік 200 і кожного разу інших. Бо коли робили так, що хто хоче приходив, то це було по 600 чоловік за раз — це важко контролювати і важко усіх забезпечити.
Можна вирахувати, скільком людям ми допомагаємо. Три рази в тиждень ми щоразу приймаємо від 100 до 130 людей, тобто щотижня надаємо допомогу 300-400 сім’ям. І так з червня і до сьогодні стаціонарне відділення не припиняє свою роботу.
Допомога для дітей переселенців
Ми проводили акцію і до школи допомагали зібрати дітей. Підготували трошки комп’ютерів для онлайн навчання дітям і зараз в процесі їх роздачі.
У нас було мабуть п’ять хвиль з допомоги дітям переселенцям з новим взуттям — це сотні, якщо не тисячі пар. Це і взуття нове, яке ми закуповуємо і те, яке отримуємо з гуманітарної допомоги. Спочатку літнє купували, тепер роздали осіннє і тепер будемо закуповувати зимове.
Влітку провели два табори для дітей в Умані і денні табори на Чернігівщині. Спочатку самі не знали — робити це чи ні, але оскільки батьки написали згоду, ми це зробили і це вийшло своєчасно. Дітям сподобалось. Одна мама в сльозах після табору сказала: «Моя дитина прийшла до вас в табір і вдома почала сміятися, радіти!» А ми навіть не сподівалися, що таке може бути.
А зараз ми хочемо знову почати раз в тиждень займатись з дітьми: творчість, дозвілля, психологічна допомога. Центр допомоги знаходиться в напівпідвальному приміщенні і біля нас поряд сховище, то ми хочемо попрацювати з дітьми.
Поїздки з допомогою на деокуповані території
Тривалий час, кілька місяців поспіль, ми їздили у Чернігівську область — в деокуповані села. Є села, які дуже сильно постраждали, практично розбиті. Возили продукти, побутову хімію, засоби гігієни, одяг, медикаменти, навіть дитячі свята там проводили влітку. Але з часом ми зрозуміли, що потреба вже зменшилась. Тож зараз ми переорієнтували на південь і спочатку їздили в Миколаїв, зараз в села Миколаївської області, які вже ближче до Херсонської. Наш підхід такий: шукаємо населені пункти, які не розкручені медійно. Спілкуємось із місцевими, церквами, головами громад, військовими капеланами, які можуть сказати, куди не доїжджають із допомогою. Їздимо періодично. Хочемо в села Херсонської області, але вони хоч і звільнені, але ще закриті для поїздок. Останнього разу, коли ми їздили по селах, це ще була Миколаївська область, але вже за кілометрів 40 від Херсону і чули війну.
Допомога військовим
Наш фокус допомоги — цивільні, яким ми можемо допомогти як там, так і тут, але паралельно допомагаємо й військовим. Але ми не займали таку мету, щоб специфічні речі шукати, наприклад, бронежилети, каси тощо. Але аптечки — так.
Однак на початку вторгнення, в ТРО Києва та Київську область ми завезли дуже багато продуктів, спальних мішків, карематів. Це було дуже затребувано, а в нас цього багато було. Спільно з Бузівською церквою ми закупили і закололи 200 свиней, які волонтери переробили на тушонку — це більше 15 тонн м’яса переробили. І тут частина пішла військовим, частина цивільним. Це було в той час, коли була окупована Київська область.
Військовим допомагаємо у місцевий госпіталь періодично. Але не афішуємо, і не дуже фіксуємо. Проте люди знають, що ми допомагаємо і звертаються до нас. Це якісь елементарні речі.
Є люди з церкви, які в перший день пішли добровольцями воювати. Вони подзвонили і сказали, що йдуть. У нас загинув наш близький друг — чоловік із церкви. Я навіть на похоронах не зміг бути, бо на кордоні зустрічав машини з гуманітаркою. Тож інколи доводилося жертвувати такими речами — хотілося бути тут, на прощанні, а не там, але покинути не можеш. Такий розрив думок і серця.
Команда Уманського Центру допомоги
Постійної команди у нас є чоловік 10, а з тими, хто ще приходить не допомогу разом буде чоловік 15. Дехто час від часу змінюється, бо хтось на роботі і приходить в окремі дні, хтось по середах, хтось часто приходить. Але вже маємо таке наше певне коло людей, які допомагають і навіть я скажу, це приємно і факт, що частина команди — це переселенці з Миколаївської, Донецької та інших областей.
Є люди, яких ми вимушено зробили ніби як на роботі, бо вони цим займаються увесь час, а дехто допомагає по можливості. Але паузи, звичайно, потрібно робити. Тому бувають дні, коли ми не працюємо, один раз ми навесні робили тиждень вихідний. Бо такий активний потік роботи з людьми — це навантажує.
Але для нас звичний активний режим, це для нас певною мірою як стиль життя.
Партнери Уманського Центру допомоги
Ми в партнерстві з кількома іноземними організаціями, які подібні речі роблять роками. Наприклад, дві організації, з якими ми співпрацюємо, у минулому році святкували сторіччя. Це авторитетні організації. Вони нам допомагають, ми працюємо повністю офіційно — офіційно отримуємо і роздаємо гуманітарну допомогу, все фіксуємо. Ці організації спонукають до більш якісної роботи: проводити моніторинг, аналізувати кому і чому надаємо допомогу тощо. Також й те, що ми маємо психолога — це їхнє спонукання. Також значну частину допомоги ми закуповуємо на місці в Україні, для цього потрібні кошти, тож маємо офіційний рахунок. Також допомогу надають церкви як з України, так і з-за кордону.
Також ми співпрацюємо і маємо обмін інформації з місцевими. Наприклад, хтось допомагає з поселенням, а ми допомагаємо з продуктами, одягом. І це дуже добре.
Що надихає і пригнічує в роботі з людьми в цей час
Пригнічує те, що люди, які з якоїсь причини не змогли зареєструватися або не змогли отримати допомогу, сильно сердяться і інколи звучить таке: «Краще б ви нікому не помагали». Я запитував: «І що, краще було б?»і чув у відповідь «Так».
Я розчаровуюсь, коли люди сильно обманюють. Наприклад, прийшла жінка за допомогою і хоче два набори отримати на сім’ю, а розуміє, що дають один. Ми запитуємо: «Це ваш чоловік?», а відповідає: «Ні, це не мій чоловік, я не знаю, хто це» або: «Це не моя дочка». А люди прийшли з однієї сім’ї. Або людина готова наполегливо і агресивно сваритися, доказувати, а коли ми відкриваємо базу, то виявляться, що людина була у нас лише тиждень назад.
Тобто сам факт, що люди йдуть на обман заради того, щоб щось отримати і ще й на такий брудний обман. Це засмучує, але не на стільки, щоб ми перестали це робити.
Надихає, коли бачимо, що попали в ціль і реально допомогли людині і вона радіє допомозі. Якось одна жінка, коли в Харкові зменшилась напруга, прийшла і говорить: «Ви знаєте, я не за допомогою прийшла, я прийшла подякувати вам, вже їду додому». Не один такий випадок був, коли люди приходили і говорили, що вже їдуть додому і дякували за допомогу, що ми підтримали, коли їм було дуже важко. Це теж надихає, ці окремі випадки залишають свій відбиток.
Надихає те, що є волонтери, які не за гроші роблять, а просто хочуть допомогти. Надихає, що переселенці, які приїхали, хочуть теж активно включатися.
Вдячність, щирість людей теж надихає.
Але найбільше мотивує працювати любов до Бога, який вчить любити людей. Тому, як би не дивно це звучало, але Бог, любов і розуміння, які дає нам Господь, мотивують нас робити те, що ми робимо.
Надихає, що ми робимо те, що треба і треба це робити. Тому ми ведемо якісь переговори, десь їдемо і продовжуємо все робити. Пишемо історії окремих людей, фотографуємо і це допомагає людям продовжувати допомагати.
Людські історії
Перший час у людей трусились руки, плакали без зупину і дорослі і діти, батьки не знали як заспокоїти дітей.
Було таке, що людина дорогою померла людина і до нас телефонували й просили поховати. Це були біженці з Харкова.
Часто говорять, що переселенці на дорогих машинах приїздять по допомогу. Десь місяць назад була родина з Ізюму, які кажуть: «У нас було все, а зараз лише машина і те, що встигли вкинути в машину». І вони розповідали це не стримуючи сліз.
Коли ми роздавали допомогу масово, до мене в 5:20 ранку телефонувала людина зі словами: «Ви майте совість, що в мене люди під вікном роблять?» Це на початку шостої люди біля церкви шуміли під вікнами сусідів, а допомогу ми починали роздавати годині о 12-ій. Я приїхав і запитав людей: «Чого ви так рано стоїте?», а одна жінка каже: «Ви що, думаєте ми від хорошого життя тут стоїмо?». І я ще раз собі нагадав, що той, хто не в такій ситуації, взагалі не прийшов, а вони за пів дня приходили, щоб точно знати, що попадуть і щось отримають. Ми приходили, а люди вже самоорганізувались і чергу склали в зошиті.
Минулого тижня прийшла одна жінка і дуже сварилась, що все не так, що не може до нас додзвонитись. А виявилось, що вона просто дзвонила на телефон для пенсіонерів. Посадили її біля нас і вона за три хвилини додзвонилась. Їй стало дуже незручно і вона запропонувала: «Може вам чимось допомогти?». Попросили просто не сердитись. У людини є очікування, людина очікує, що їй зараз допоможуть, а їй не помагають і очікування не справджується. І людина сердиться. Я вже казав команді, що люди зараз всі травмовані тим, що відбувається, травмовані тим, що можливості падають, бо багатьом людям так незручно брати допомогу. І люди ніби виправдовуються, що їм доводиться брати допомогу. І коли люди бачать розуміння, вони розслабляються.
Якось прийшли люди молоді кажуть: «Це наш батько», а в нього нульова реакція на усе, він просто в одну точку дивиться, він не сміється, спитаєш — він відповість. А він щойно приїхав і складно все переживає.
Минулого тижня прийшла жінка з Балаклеї. Каже: «Ми нічого не взяли — на місці хати яма, а ми дивом сховались. Ми подивились на яму і в шоці поїхали». Таким людям ми намагаємося дати усе необхідне-елементарне без черги.
