Ярослава Степанюк близько 20-ти років розвиває власний бізнес в Умані. Вже років 15 вона має мережу магазинів «Школяр», до того це були відділи канцтоварів у торговельному центрі. Вона одразу погодилась розповісти УманьNews.City про те, як це — вести невеликий бізнес у невеликому місті під час війни.
Ми домовилися про зустріч із пані Ярославою наприкінці робочого дня, в проміжку між 16 та 18 годинами. Проте на початку п’ятої в місті оголосили повітряну тривогу, тож працівниці закрили магазин і пішли до укриття. Ярослава Валентинівна говорить, що безпека — це головне, тому під час повітряної тривоги вони просять вибачення у покупців, швидко розраховують тих, хто вже готовий купувати і закривають магазин. Тож, із пані Ярославою ми пішли до центрального парку, де знайшли вільну лавку і почали нашу розмову. А закінчили розмову після відбою повітряної тривоги дорогою до магазину і біля входу, поки покупці поспішали в магазин, щоб встигнути придбати необхідне до закриття чи до наступної тривоги.
Про вдачу і характер, і не лише бізнесові, а й просто людські Ярослави Степанюк може розповісти те, як вона веде бізнес, що про неї розказують працівниці, які не зраджують улюбленому місцю роботи десятиліттями та уманські волонтери, яким вона допомагає вже вісім років. Її сім’я — чоловік і двоє дорослих синів, яким 23 і 31 рік.
Одного дня ще відпустка, а наступного — війна
Ярослава Степанюк розповідає, що повномасштабна війна росії проти України застала її в Карпатах — вони з групою дівчат з різних міст України відпочивали у Верховині. Про вибухи біля Умані їй повідомив чоловік вранці телефонним дзвінком. Зізнається, мала переконання, що все не надовго, не могла подумати, що війна буде пів року й довше.
— В нас була група дівчат з різних міст України: Одеса, Запоріжжя, Миколаїв і всі були на телефонах. Я мала повертатися додому 25 лютого, але через повномасштабну війну залишилась на два тижні, більше не витримала. У мене було відчуття, ніби я ховаюсь чи займаю чиєсь місце. Мені менший син казав: «Що ти робиш? Всі їдуть на захід, а ти в Умань». Я відповідала, що не можу сидіти «зачинена» в горах з тими новинами, — пригадує перші дні вторгнення пані Ярослава. — Коли приїхала в Умань, відчула, що вдома — рідні вулиці, робота. Але я не була дома 24-го, тож не чула й не бачила вибухів, тому, коли приїхала, син казав: «Ти якась безстрашна. Ти що, не в цій країні живеш?» Він казав мені, щоб їхала за кордон, але я не хотіла. Та й паніки я не відчувала, коли повернулась в Умань, щоб їхати десь. Страх був, але вдома є вдома.
«Бізнес навпомацки»
Магазини мережі «Школяр» знаходяться в центрі на вулиці Гайдамацькій і на вулиці Тищика. З 24 лютого вони не працювали 15 днів, але вже 11 березня відновили роботу. Ярослава Степанюк зізнається — було трохи страшно, коли відкрились у березні, але дівчата-продавчині запевняли, що все буде добре і будуть торгувати, хоча впевненості ніякої не було.
— 11 березня ми вже почали по трохи працювати, спочатку коротший час. І це було легше і мені, й дівчатам, бо дома дуже важко все пережити. Ми по трохи почали отримувати товар, розкладати, робочий день робили ще на годинку довшим, ще на годинку довшим, — розповідає про повернення до роботи пані Ярослава. — Робота витягує — коли є робота, немає цих думок, стресу, вільного часу читати безперестанку новини.
— Коли почалось повномасштабне вторгнення і не було торгівлі, ми скучали за роботою, за людьми, за торгівлею, — підтверджує слова директорки продавчиня Інна.
Ярослава Степанюк говорить, що в бізнесі усе змінилось після 24 лютого. Зараз люди купують лише необхідне. Тому працюють за відчуттями, адже зараз не можна щось планувати і розраховувати наперед.
— Економічно невідомо, що буде — ціни виросли. Ми працюємо ніби навпомацки — робимо те, що вміємо, а як все буде, ніхто не знає. Нічого неможливо планувати. Але треба працювати, бо як по іншому? Це легше всього — закрити магазин, виїхати в іншу країну й жити собі, але… — в цей час в голосі Ярослави Валентинівни чується впевненість, яка дає зрозуміти, що інакше вона й не зробила б. — Товари націняємо розумно і шукаємо якісь компроміси, бо в людей грошей немає. Але вже стільки криз різних було і коливань, саме тому ми напевно такі стресостійкі. Та й живемо зараз одним днем, бо не можна нічого планувати.
Також пані Ярослава відзначає, що після 24 лютого в їхніх магазинах змінився асортимент продукції і часто це товари невеликих українських виробників:
— Асортимент у нас змінився. До речі, зараз дуже багато українського товару і українських виробників — блокноти, щоденники, записники. Це маленькі виробники. Бо, наприклад, деякі великі виробництва, які були в Харкові, зараз не працюють. У нас було багато китайського виробництва, а зараз через долар краще брати українське. Та Україна вона така — відкриють, зроблять і все буде.
Шкільний сезон під час війни
Ярослава Степанюк розповідає, що цього року шкільний сезон пізній. Якщо раніше батьки скуповувати усе необхідне своїм школярам у серпні, то цього року до останнього було незрозуміло, яким буде навчання і чи буде взагалі. Тому сезон зсунувся на кілька тижнів. Відповідно, вони не знали, як закуповувати товар.
— Ми дуже обережно робили закупки перед школою, асортимент закупляли в такій кількості як на два тижні. Бо, по-перше, кошти потрібно оплатити усі зразу, ніякого відтермінування. Тож ми так розраховували, щоб купити й продати, оплатити усі потреби. Тому об’єми зараз, звичайно, не такі, як минулого сезону, — розповідає про перед шкільні закупи власниця магазинів «Школяр». — Але зараз уже трошки більший вибір маємо, щоб люди могли обирати. Бо коли немає можливості — це одне, а коли немає вибору — це вже гірше. Тому в закупках ми вже трішки розслабились. Хоча розумію, що після вересня буде спад. Тому зараз ми просто робимо маленькі кроки: закупились — продали, треба більше — закупились, чогось немає — замінили чимось. Зараз нічого не можна спрогнозувати. Тому ми вдячні, що живемо, що є цей бізнес.
Ярослава Валентинівна говорить, що в магазинах завжди щасливі бачити радісних першокласників, які разом з батьками приходять обирати рюкзаки, пенали, зошити.
— Трохи менше покупців у цьому році. У нас дуже багато постійних покупців із нашими картками, але багатьох зараз немає, вони за кордоном, особливо в кого діти у молодшій школі. Але натомість є дуже багато переселенців із Херсону, Харкова — часом вони розповідають свої історії, часом наші дівчата розпитують і слухають людей. Тому ми раді, що люди є і дітки є, дітки манси крутять батькам, вибираючи канцелярію, і радіють покупкам, — посміхається Ярослава Степанюк.
Колектив магазинів «Школяр»
Сьогодні в двох магазинах «Школяр» працюють вісім працівниць і одну дівчину взяли на сезон, вона із числа ВПО. Продавчині тут не часто міняються. Наприклад, в багатьох з них тривалість роботи в «Школярі» вже далеко за десять років.
— До речі, з колективу ніхто нікуди не поїхав, лише одна дівчина поїхала, але вона у нас була тимчасово. А всі постійні залишились. Спочатку було трохи важкувато, але податки платили, зарплати платили, усіх тримали. В магазин на Тищика взяли дівчину на місяць на сезон. Взагалі, охочі є, а місця – немає. Дівчата справляються, даємо їм достойну зарплату.
Щоб я могла поспілкуватися хоч кілька хвилин із продавчинями, пані Ярослава підміняє їх, продовжуючи роботу із покупцями, які прискіпливо вибирають канцтовари для своїх школярів. Продавчині не дуже охоче погоджуються на розмову, мовляв у них покупці, проте на запитання про директорку і колектив відповідають залюбки.
— Якими словами могла б охарактеризувати директора? Сильна, жіночна і дуже добра людина. Сила проявляється в тому, що в будь-якій ситуації знаходить такий вихід, який усіх влаштовує. А доброта — завжди усім прийде на допомогу, — розповідає про директорку і колектив продавчиня Інна, яка працює в магазині «Школяр» вже 10 років. — В нашому колективі дуже чудово працювати, у нас класний колектив, хоча ми всі різного віку. Тетяна Іванівна працює 18 років, Марина — 14, Наташа — 11, я — 10, Іра — невдовзі чотири роки. Ставлення нашої директорки чудове до нас, до колективу, нас влаштовує і зарплатня, і відпускні, і сама робота, і дружній колектив. Люблю наш товар, наш магазин і наш чудовий колектив.
— Наш директорка дуже хороша, розумна. Вона справедлива, завжди входить в положення кожної працівниці, допомагає, в чому потрібно. У нас чудовий колектив і вже дуже багато років не міняється, дівчата у нас відповідальні і серйозні, — розповідає продавчиня Тетяна Іванівна, яка працює з Ярославою Степанюк вже 18 років.
«Для чого даються кошти? Щоб ділитись»
У перших два тижні після повномасштабного вторгнення власниця і продавці магазинів «Школяр» допомагали нашим захисникам, надаючи необхідні товари та канцелярію.
— По-перше, саперам для розмінування потрібні були два рюкзаки, їх передавали на Христинівку. І також по списку різні канцтовари: папір, блокноти, маркери, карту України, ручки та олівці. Тобто все необхідне для роботи нашим військовим, — говорить продавчиня Інна, саме вона відкривала магазин і за списком, який отримувала від пані Ярослави, видавала усе необхідне.
Усі вісім років війни Ярослава Степанюк допомагає волонтерам за будь-якої можливості.
— Ярослава — людина, яка з 2014 року постійно допомагає нашим захисникам. Підтримує різні сучасні проекти, фестивалі, благодійні заходи в Умані. Дуже підтримує молодь в їх починаннях. Завжди підставляє своє плече. Прекрасний керівник та власник мережі «Школяр». Дуже багато має значення, що той самий колектив тримається разом майже 20 років! Ярослава завжди росте. Іде в ногу із часом. Я їй бажаю процвітання в бізнесі. Нових звершень. Побільше подорожей. Жіночого щастя. І звичайно перемоги та мирного неба! — говорить уманська волонтерка Світлана Скляренко.
А загалом Ярослава Степанюк говорить, що на війні є її знайомі, яких, звичайно, чекають додому живими і неушкодженими. І це один з двох випадків, коли під час нашої розмови на її очі набігають сльози.
— По можливості допомагаємо волонтерам. Коли грошима, коли товаром. А хто має допомагати? Хто має гроші і не на війні, той і має допомагати. Але в перші місяці не дуже й можливості були, бо не дуже бізнес і жив, бо ж потрібно було дівчат своїх підтримати. А зараз ми трішки запрацювали активніше, то змога є. Тому по можливості допомагаємо.
«Кошти, як енергія — вони мають рухатись»
Мережа магазинів «Школяр» практично завжди виступає спонсорами у різноманітних проектах, акція та конкурсах. І навіть зараз тут підтримують кілька акцій. Наприклад, одна акція від виробників рюкзаків, згідно якої є можливість придбати наплічники за минулорічною ціною, а частину виручки вони приправляють на виробництво бронежилетів для ЗСУ. А друга акція вже від самої мережі магазинів — усіх юних покупців запрошують сфотографуватися із рюкзаком, за що ті отримують фірмове печиво.
Фірмове печиво для дітей, які погоджуються сфотографуватись з рюкзаками, купленими в магазині «Школяр»
— Ми беремо участь скрізь, де нас запрошують — ярмарки, конкурси, фестивалі, проекти. Це цікаво. Бо, по-перше, це діти, по-друге, творчість, по-третє, а хто буде допомагати. Тому ми завжди виступаємо спонсорами, — говорить власниця мережі магазинів «Школяр». — Я вважаю, що кошти, як енергія — вони мають рухатись. Тому ми допомагаємо волонтерам, робимо розіграші, виступаємо спонсорами. Ми вважаємо, що так треба, бо це й реклама, і ставлення до покупців, до діток. Потрібно підтримувати.
«Щоб не закисати, потрібно бути зайнятим»
Вдруге під час нашої розмови сльози на очі пані Ярослави набігають, коли я запитую, як вона зараз розпочинає і закінчує свій день та що сьогодні допомагає тримати рівновагу. Ці обидва рази вона швидко опановує себе, та ті секунди краще за будь-які слова говорять про людяність і емпатію.
Також жінка розповідає про свій досвід збереження душевної рівноваги під час війни. Говорить, що в цьому дуже допомагає дозування негативної інформації.
— Я слідкую за новинами, але не фанатично. Вважаю, що не потрібно споживати дуже багато негативної інформації, бо це дуже впливає на нас, а ми на ті події вплинути не можемо. Новини, ці відверті відео я б не радила дуже дивитися, бо люди сьогодні дуже напружені, — ділиться своїм досвідом збереження душевної рівноваги Ярослава Степанюк. — Ще допомагають зустрічі з різними людьми, з рідними дівчатами, прогулянки в «Софіївці» і на Осташівці, кава чи чай.
Зараз багато українців втратили можливість займатися улюбленими справами, які приносили задоволення. Ярослава Степанюк серед таких називає подорожі, які на її думку зараз неможливі. Також додає, що зараз зовсім не може нічого планувати і це теж певним чином впливає на душевний стан.
— Я займаюсь спортом і дуже люблю подорожувати. Останніх років шість дуже багато їздила за кордон. Зараз, звичайно, не подорожую і це мене стримує. А спорт — це прогулянки і заняття в Fit-Curves – Умань. На тренуваннях емоційно перезавантажуєшся, спілкуєшся також, — ділиться досвідом пані Ярослава. — Мені здається, зараз, щоб не закисати, потрібно бути зайнятим, бо якщо ти не зайнятий, то починається безкінечне читання новин, страждання. Потрібно підтримувати себе і не розкисати. Ми всі час від часу розкисаємо, але зустрічі з рідними людьми, друзями і робота допомагають відновитися. У мене є жіноче коло, нас чоловік десять і ми час від часу зустрічаємось, ці зустрічі дуже надихають. Бо в ці часи, що є підтримкою — родина, друзі, захоплення і навіть городи. Ми вже картоплю викопали, помідори закрутили, борщову заправку зробили.
Спочатку була творчість
Ярослава Степанюк зазначає, що саме творчість підтримувала людей і бізнес у перші місяці після повномасштабного вторгнення:
— А все починалось з творчості. Люди малювали картини за номерами, діти розмальовки брали. Дуже часто переселенці приходили і вибирали картини за номерами, мозаїку і просили замовити ще. Також волонтерські організації, які з дітками займаються купували фарби, фоаміран.
