Наша пам'ять мінлива і недовговічна. Тому ми намагаємося фіксувати важливі моменти життя. Спочатку це була чорно-біла фотоплівка, потім кольорова, нині файли у хмарних сховищах чи на електронних носіях.
Фотоефекти дозволяють зістарити будь-яке фото, але фотографії дозволяють освіжити будь-який спогад.
Добірка з фотографій, які ілюструють життя міста Умані і моє особисте та професійне життя.
Передвісники великих змін
Ми ведемо відлік Незалежності України від 24 серпня 1991 року. Але підбираючи матеріал для статті «Старі фотографії», все ж хочу поділитися своїми роздумами про ті передвісники великих змін, які на мене особисто справили дуже велике враження і залишилися в пам’яті.
Тоді у мене не було фотоапарату, але фотографії з архівів моїх друзів і світлини з відкритих джерел допоможуть згадати.
Історія мого роду ─ часточка історії моєї країни
У січні-лютому 1990 року на центральному стадіоні (тоді імені «Котовського») відбувся перший в історії Умані людний мітинг присвячений темі Голодомору 1932-1933 рр. в якому взяв участь, а точніше ініціював американський журналіст, дослідник Голодомору Джеймс Мейс.
До цього дня я чула про «Голод» тільки пошепки від своєї прабабусі Гапи (Агапії), але зрозуміти, опанувати масштаби трагедії, певно, за малістю знань і років не могла.
Ось як згадував про той мітинг сам Мейс ( виконавчий директор комісії дослідників при Конгресі США, які повинні були дати оцінку Голодомору 1932—1933 рр.):
«…Поїздка в Умань була успішнішою. Після того, як ми з Володею переговорили з жінкою-мером (мова йде про Валентину Артюх), нам дозволили провести мітинг на футбольному стадіоні й покласти вінки на братські могили жертв репресій 1937-1938 років. Коли ми розгорнули синьо-жовтий український національний прапор, у натовпі поширилася чутка, що міліція спробує його відібрати. Та все пройшло гладенько, хіба що на кладовищі відбулися дві, а не одна, поминальні служби: одну провадив священик Української Автокефальної Православної церкви (1929 року її заборонили, а парафії передали російській православній церкві. – Прим. Джеймса Мейса), а іншу – служитель російської православної церкви, який відмовлявся визнати існування свого суперника…
З автобіографічної статі «Факти й цінності: мій особистий інтелектуальний пошук», уривок з якої у перекладі з англійської оприлюднив «Детектор медіа».
А потім, за 30 років після цього мітингу, мені на очі потрапив видрукуваний меморіал жертв Голодомору, де в томі «Черкаська область» я знайшла своїх прапрадіда і прапрабабу.
Імена моїх рідних, які померли від голоду в селі Вербівка, на Черкащині у 1933 році, я дізналася лиш недавно.Фото: УманьNews.City
Тільки їхні імена Грабова Хтодоська і Грабовий Данило я дізналася вже з цієї книги. І аж тоді я зрозуміла, що історія і трагедія мого народу ─ то історія і трагедія мене особисто, моєї родини, мого роду.
Студенти ─ це не лише про навчання
Мені пощастило навчатися в дуже цікаві роки. Стара епоха вже відходила, а як жити і навчатися по-новому було не зрозуміло. Але ми розуміли що треба щось робити, і кожен як міг «шукав себе».Більшість з моїх однокурсників вже з 2-3 курсу почали працювати. Я почала викладати фізику в своїй рідній сьомій школі в Умані, а хлопці або «човникували» на москву і Польщу, або працювали на будівництві. Тоді саме інститут будував новий корпус біля гуртожитків.
І ще 1990-й рік запам’ятався студентською «Революцією на граніті». Це вже був такий крок, після якого вороття в минуле життя просто не могло бути. Я не брала участі в цій події, але мої друзі ─ так. Поїхали в Київ не всі, а кращі з нас. Найрішучіші і найсміливіші.
Поміж голодуючих учасників акції громадянської непокори і наші - студенти УДПІ. Головними вимогами Революції на граніті були: – відмова від підписання союзного договору; – проведення позачергових виборів парламенту на багатопартійній основі не пізніше від весни 1991 року; – відставка голови уряду Віталія Масола, який виступав за поступові реформи; – повернення українців строкової служби на територію України; – проведення націоналізації майна КПУ та ЛКСМУ.Фото: Архів "Студентського братства"
Ті, хто лишилися в Умані мали пантрувати, аби наших «революціонерів» не відрахували з інституту. Не відрахували.
1991 рік
Це був дуже важливий рік для України, для Умані і для мене особисто. Відлік нової ери в історії країни став відліковим і в моєму житті.
В житті жінки колись настає такий рік, що все найважливіше в світі відбувається не в зовнішньому світі, а в ній самій. І весь світ тоді концентрується в очах дитини. Фото: УманьNews.City
Я стала мамою. Добре пам’ятаю, що пригортаючи дитину я дуже-дуже хвилювалася за те, в якій країні ми тепер житимемо. Як то все буде. Добре пам’ятаю пусті магазини, велику чергу в «Уманчанку», де інколи можна було купити іграшку і мою знайому, теж мамочку маленької дитини, яка поступилася мені останньою пляшкою кефіру в «Універсамі». Було дуже складно. Але це вже була наша, незалежна Україна.
Ожеледь і аварія на підстанції Умань
Серед незабутніх вражень для мене і для багатьох уманців ─ стихія кінця листопада 2000 року. Місто просто накрила крига. Йшов крижаний дощ і відразу замерзав, ледь торкнувшись землі чи дерева. І вона була б гарна, та крижана казка, коли б не так слизько і не пошкодило лінії електропередач. На кілька діб ми лишилися без світла і телефонного зв'язку. Потім дізналися, що на електропідстанції «Умань» сталася аварія. Але магазини працювали, машини якось їздили, люди ковзались і ходили. Пригадую, тоді з'явилося декілька «лайфхаків», як ходити по льоду. Пропонували набити цвяшки на підбори, обмотати черевики тканиною, або надягти зверху на взуття старі носки - так збільшувалася площа тертя, і ніби ковзалося менше.
Згодом на дротах з діаметром 10 мм на висоті 10 метрів утворилася ожеледиця діаметром 60 - 70 мм і вагою близько 4 кг на погонний метр. Утворення ожеледиці супроводжувалося сильним вітром зі швидкістю до 20 м/с, що збільшувало силу руйнувань.Фото: Valeriu Malevan
Ожеледиця завдала величезних економічних збитків, але на щастя обійшлося без людських жертв. Для дорослих це був клопіт, а для дітей це була цікава пригода і невидане метеорологічне явище.
Цілодобове водопостачання в Умані ─ хоч плач, хоч скач
Уманці добре пам'ятають, що до 2013 року в місті вода була по годинах: з 6 до 9 ранку і з 18 до 21 години ввечері. У кожного вдома був добовий запас води - в баках, відрах, банках. Тому стирку і купання планували саме на години з водою. Найбільша небезпека крилася в тому, що ти не завжди пам'ятав - закрив ти кран, чи ні. От наче, здається, закрив, бо ж вода не тече, та й пішов з дому. А потім як почалася подача води, виявляється кран був відкритим... не раз заливали водою сусідів знизу.
Мало хто з моїх знайомців з інших міст вірив, що таке можливо. Але так було , тому що історично і географічно Умань має обмежені власні запаси питної води. З 1970-тих років вода в місто подається 130-кілометровим водогоном «Біла Церква – Умань».
Тому, коли у 2013 році, напередодні чергових виборів, в місті таки розпочали цілодобове водопостачання, люди зраділи. Тоді символічний вентиль «відкрутили» просто на сцені посеред міста.
Понад 15 мільйонів гривень коштів платників податків з державного, обласного і місцевого бюджетів було витрачена на цей проєкт.
Зараз ми вже звикли, що вода в кранах є цілодобово. Це дуже зручно, але коштує недешево. Вартість на послуги з централізованого водопостачання та водовідведення в Умані ─ одна з найдорожчих в Україні. 57,504 грн за 1 куб. м (з ПДВ). А з першого травня 2022 року КП Уманьводоканал ввів ще й абонплату зверху цієї ціни.
Революцію Гідності в Умані почали діти
Поки дорослі заціпенівши дивилися телевізор, уманські студенти і старшокласники вийшли на перший мітинг Євромайдну в Умані. Це було 24 листопада 2013 року. Діти і молодь згуртувалися через соціальні мережі і прийшли до міськвиконкому з вимогами щодо підписання угоди про Євроінтеграцію України. Надвечір до дітей приєдналися дорослі.
Старшокласники і студенти першими вийшли на Центральну площу.Фото: В'ячеслав Зозуля
Працюючи з відеокамерою на уманському Євромайдані, а потім на ВІЧЕ, я намагалася «зловити» в об'єктив якомога більше натхненних людських облич.
Потім, з багатьма цими людьми я познайомилася особисто і вже брала у них інтерв'ю.
Герої телепрограми «Земляки» - Юрій Барилюк та Микола Білан. Фото: УманьNews.City
На жаль, є серед них і ті, хто загинув, боронячи Україну.
Юрій Барилюк загинув під час бою на Київщині 7 березня 2022 року.
Радіо Умань — це радіо нашого міста
16 листопада 2019 року офіційно явилося світові ще одне «дітище», до появи якого я була особисто причетна, як директорка телекомпанії. В День працівників радіо телебачення та зв'язку України в Умані почала свою роботу перша FM – радіостанція з одночасним звучанням в інтернеті. На частоті 106,1 FM ми запустили «Радіо Умань» з позивним «Радіо Умань — це радіо нашого міста».
Маю честь бути дотичною до крутого інформаційного проєкту. Щоб зазвучало Радіо Умань довелося докласти багато зусиль, коштів і нервів, але ми знали навіщо ми це робимо - мешканці Умані мають право знати про ВСЕ що відбувається в Умані. Задоволення інформаційних інтересів жителів громади - ось над чим працювала наша команда. Фото: УманьNews.City
У цього проєкту було багато критиків і багато прихильників, але тоді разом з колективом однодумців ми реально створили хороший інформаційний хаб: телебачення, радіо, інтернет. І це були якісні, оперативні новини. Цілодобове українське мовлення і українські пісні.
Це було ЯК на війні
Як з'ясувалося, заснування місцевого онлайн і ФМ мовлення було дуже правильним рішенням. Людям потрібна оперативна достовірна інформація на всіх платформах: радіо, телебачення, інтернет, газета. І що важчі часи, то більше інформації.
Коли в Україну прийшов covid-19, мені довелося в складі знімальної групи працювати з медиками і службами, які намагалися протистояти поширенню вірусу в місті. Особливо спочатку було страшно. Ми з колегами говорили: як на війні...
Робимо свою роботу
Фотографії сьогоднішнього дня немає. Вона обов'язково буде після Перемоги. А зараз я просто працюю в редакції сайту УманьNews.City, який є часткою всеукраїнської мережі локальних сайтів Агенції медійного росту Або. МИ щодня робимо свою роботу, щоб ВИ мали потрібну інформацію, бо ВИ маєте право ЗНАТИ.
