До 24 лютого Марина і Максим Іванови, їхні двійнята — дівчинка Саша і хлопчик Нікіта жили чудовим життям у Харкові. Щойно почалось повномасштабне вторгнення росії, вони вирішили залишити місто і поїхати у більш спокійніший регіон України.
Сьогодні Марина говорить, що не знає, чи буде їм куди повертатися у Харкові, хоча ще донедавна їхній будинок в рідному місті був неушкодженим. Так склалось, що вони оселились в Умані, де вже не раз бували, коли брали участь у різноманітних квестах.
— Щойно 24 лютого ми почули вибухи, зібрали речі, взяли дітей, кота, запхали все у автівку і за 16 годин ми були в Умані. Тут у нас зламалась машина, тут ми вже знайшли житло і залишились, — розповідає про перший день повномасштабної війни Марина Іванова. — У Харкові ми жили у більш-менш спокійному районі Павлове поле. Але моя мама, брат і його жінка жили на Північній Салтівці і їхня квартира вже зруйнована. В їхній будинок влучили вже шість чи сім разів, і саме в їхню квартиру теж влучила ракета — вони вже не мають, куди вертатися. На щастя рідні виїхали разом з нами і вони також зараз в Умані.
Жінка розповідає, що війна зруйнувала їхнє звичне життя і показала, яким воно було чудовим.
— У нас було дуже гарне життя — я була дизайнером корпусних меблів, співпрацювала з цехом, мала постійну роботу, чоловік працює в IT секторі. Чоловік працює й зараз — його фірма виїхала, всі працюють. Я без роботи, бо кому зараз ті меблі потрібні. Діти ходили у гарну школу, до гарної спортзали. Зараз розумію, що то було ідеальне життя. Влітку планували поїхати подорожувати. Минулого літа ми їздили на Верховину, на Говерлу, подорожували Карпатами. Кожного року їздимо в Карпати кататись на лижах і цього року теж мали їхати, — пригадує Марина.
Сьогодні родина Іванових живе в одному з уманських готелів, налагодили свій побут.
— Ми не оформляли в Умані документи як переселенці, бо чоловік продовжує заробляти, то чому ж ми будемо брати гроші з держави. Ми зараз можемо платити за себе і ми це робимо. Якщо війна буде тривати довго, я теж буду шукати роботу. Тож, ми не будемо відволікати на себе ресурси держави, — говорить Марина Іванова.
Дітям Марини по 7,5 років, сьогодні вони продовжують навчання онлайн в своїй школі. Марина говорить, що робить усе можливе, щоб діти якнайменше відчули війну. Але попри усе, вони все бачать і все розуміють.
— Я мама, яка робить для дітей квести, організовує свята, мої діти мають дитинство, як у казці — постійні пригоди, предмети говорять. І усю ситуацію — війну, переселення, весь жах намагаємося дітям подати як у фільмі «Життя прекрасне». Наші діти знають, що війна, але вони не дуже бояться, бо мама й тато не хвилюються й ми граємо, ходимо гуляти, діти вчаться. Ми живемо у готелі, там багато дітей і ми для усіх робили «Що? Де? Коли?», робимо ігрові та бігові розваги. З волонтерського центру приходить пані психолог, яка також з ними грає, — говорить пані Марина. — Але, коли я бачу інших дітей, які щойно приїжджають з Харкова, Дніпра — це зовсім інші історії, вони лякаються стуку стільця, не можна кульки, бо вони можуть лопнути і буде страшний стрес. Вчора моя донька гралась в піску біля готелю і побудувала корабель, прикрасила його піратським прапором і поряд був острів з українським прапором, на який цей корабель нападав. А потім набігла дітлашня і затоптала цей корабель.
Марина приєдналась до уманських волонтерів із перших днів в Умані. Також зробила собі в готелі станок і плете основу для маскувальної сітки, приносить додому з волонтерського центру нарізані смужки тканини, а потім виносить основу у двір і робить маскувальну сітку. Чоловік Марини говорить, що вона, як Том Сойєр — вранці плете сама, а надвечір з нею працює вже пів готелю.
— Я у Харкові волонтерила і допомагала біженцям, коли все почалося в 2014-му році. Я волонтер Червоного Хреста, організовувала багато акцій по збору коштів, речей. Тож, для мене було нормально і тут прийти та запропонувати, що я можу робити. Це по-перше. А по-друге, коли ти щось робиш, маєш владу над собою — береш в руки щось і не здаєшся, а б’єш. Що б ми тут не робили, ми допомагаємо, ми б’ємо. Діти також приходять зі мною. Чоловік цілими днями працює, але їхня фірма постійно робить збори на турнікети, каски, бронежилети та інше — це і прибуток з фірми, і працівники складаються, багато усього закуповують. Нещодавно була фура від цієї фірми з допомогою, в яку в Умані довантажили багато сіток, варення з калини та малини, овочів тощо. Тобто ми більше волонтеримо для фронту, для армії, бо це наш захист.
Марина говорить, що з організацією допомоги захисникам пов’язано багато цікавих, а часом і неймовірних історій. Інколи навіть смішних.
— Тут у волонтерському центрі «Разом» ми плели обереги — майстриня навчила нас як, принесла матеріали, ми обплітали горішки, робили ангелят. І потім вони з сітками кудись їхали — і волонтерська організація, і ми відправляємо багато машин в різних напрямках. А я викладала у себе на сторінці фото цього оберегу і пише мені знайомий, з яким ми грали у квест: «Марина, бач що в мене є?» і присилає фото з таким же оберегом. Якими шляхами він доїхав до нього на передову. Ми стали з ними переписуватись і він каже: «Нам ще треба таке, і отаке… Майже все є, але не вистачає дрібниць, наприклад, ручок. Даю їм ручки, щоб вони щось записували, а вони їх наче у землю… Ще нам треба зошити, бо теж гублять. Ще треба маркери». Я запитую: «Може вам розмальовок прислати, якщо вже маркери треба?» А він відповідає: «Одяг треба підписувати, щоб хлопці не плутали», — розповідає Марина Іванова. — Ще якось хлопцям була потрібна одна специфічна річ — її можна було купити готову або спаяти. І ось ми знайшли магазин, де вони мали бути ці рідкісні електронні девайси. І ми просимо: «Нам треба, ну хоч одну-дві». У відповідь чуємо: «Немає». «Ну пошукайте на складі хоч парочку», — просимо. У відповідь знову: «Немає жодної». Кажемо: «Платимо будь-які гроші. Це для ЗСУ». І чуємо: «Для ЗСУ? Ви самі заберете чи вам підвезти?»
Також Марина встигла купити поштові марки з кораблем і тепер планує отримати за них кошти, за які закуплять необхідні речі для захисників.
— В перший день, коли в Умані продавали на пошті марки з кораблем, я викупила останні 12 штук (хтось до мене встиг). Але я зразу написала пост на Facebook: «Мої іноземні друзі, хто хоче отримати марку — ту саму — із штемпелем України? Я відішлю безплатно, але ви мені здасте місця, де ще не вигребли всі турнікети» І в мене вже стільки адрес, куди відсилати ту марку! Люди пишуть: «Немає турнікетів, але давайте рахунок і ми вишлемо гроші. Давайте ми будемо робити фандрайзинг. Оголосимо аукціон на ці марки», — ділиться планами пані Марина. — Свої 12 марок я розішлю друзям, які кажуть, що будуть продавати марки на аукціонах у: Канаді, Швеції, Франції, Німеччині, Шотландії, Великобританії. Друзі дуже допомагають!
На запитання: чи буде родина повертатися до Харкова після закінчення війни, Марина Іванова відповідає, що все залежить, в якому стані буде росія:
— Все залежить від того, в якому стані закінчиться ця війна. Якщо росія буде зруйнована, то ми будемо повертатися до Харкова, відбудовувати місто, будинок. Якщо росія залишиться як сусід-агресор і буде поряд з нами, з нашим домом, то я не зможу там жити, буду завжди боятися, ніколи не забуду вибухів, то ми не будемо повертатися до Харкова — будемо шукати житло в Умані чи на заході України. В іншу країну їхати не хочемо.
