Уманчанин Анатолій Анатолійович (прізвище не вказано на прохання героя) сьогодні працює справжнім логістичним центром: він отримує замовлення з Умані, знаходить в Європі потрібне і передає вантажі в Україну. У своєму інтерв’ю для читачів УманьNews.City він розповів про своє нинішнє «легке і тепле» життя в Польщі.
– Це не секрет, що вже багато років я працюю і в Польщі, і в Україні. Коли був депутатом Уманської міської ради, здійснив декілька дуже вдалих інвестиційних проєктів. Ми створили в Умані і нові робочі місця, і платили солідні податки. Тому останні декілька років я і моя родина живемо на дві країни: Україна і Польща.
Душа моя в Умані
– За дві доби до початку війни я в справах вилетів до Польщі, квиток зворотний придбав на 25 лютого. Але коли все почалося, спакував свій легковик усім, що може бути корисним, і виїхав своїм ходом на Умань. Адже саме в рідному місті моє місце, моє серце, моя душа, мої батьки, мій колектив.
Але вже в дорозі надійшов перший дзвінок: терміново потрібні бронежилети, шоломи, розгрузки і багато тактичних речей – для тих уманчан, хто на передовій чи в теробороні. Я почав думати, де і як усе це взяти. Такі речі просто в магазині не купиш. І як би я не хотів приїхати в Умань, розумів, що спершу треба виконати поставлену задачу.
Поляки згуртувалися навколо нашої біди
– Завдяки тому, що я років з 20 працював з порідненими містами, маю в Польщі дуже багато знайомих, друзів і партнерів. Це дуже дієві, порядні і шановані люди. Я відразу звернувся до них з проханням: «Допоможіть».
Треба визнати і віддати належне полякам, що вони всі як один миттєво згуртувалися. І мій телефон практично розривався від дзвінків: «що треба, скільки треба, як передати».
Мої друзі-підприємці і міська влада маленького 8-тисячного містечка Скаршеви (Поморське воевудство, неподалік Гданська) буквально за годину зібрали понад 200 тисяч злотих. Люди почали зносити ліки, продукти харчування, засоби гігієни і все що тільки можна собі уявити. Буквально за години зібралося стільки вантажу, що я своєю маленькою машиною фізично не зміг би вивезти. Картину, як польські діти пакували пакунки для українців у місцевій церкві, я не забуду ніколи.
Паралельно ми з’ясували, що самі по собі кошти варті небагато, адже військове спорядження неможливо купити в магазинах. Купити тактичне обладнання можна лише військовим і за спеціальними дозволами. Більше того, буквально в перші день-два війни в Польщі теж розкупили все що можна було для військових. Тоді польські підприємці зупинили своє виробництво і почали в цехах відшивати все для бронежилетів і розгрузок.
Перша моя поставка в Україну – це були 250 бронежилетів, шоломи, тактичні окуляри, наколінники, налікотники, взуття, шкарпетки, білизна. Зрозумійте, це було закуплено і виготовлено для нас за кошти простих людей з маленького 8-ми тисячного польського містечка! Це насправді безцінно.
У кожного на цій війні свій фронт
– І коли я це все привіз і передав нашим захисникам, думав, що от тепер вже буду в Україні, але хлопці вирішили, що я буду значно корисніший на цьому своєму «фронті». Адже далі географія закупівлі спорядження поширилася на всю Європу. Я реально перетворився в логістичний центр. І сьогодні до мене телефонують українці і уманчани з усієї Європи, щоб передати кошти, передачі, гуманітарну допомогу додому.
Я реально схиляю голову перед нашими українцями, які у Фінляндії. Вони просто аси у корисній допомозі. Українці об’єдналися з фінами і для них майже немає нічого неможливого в питанні потреб для українського війська і для тих, хто постраждав від війни.
Словаки відшивають нам постільне, подушки, одіяла і все що тільки можна собі уявити - все шиють для України
Великий логістичний склад організувало українське подружжя Оксани і Андрія в місті Кошице (Словаччина). Ми познайомилися випадково, але вже зробили багато важливих справ і виконали найскладніші замовлення. Більш того, в місцевій в’язниці взялися відшивати для України постільну білизну, подушки, одіяла, розгрузки. Все що тільки можна ─ організовуємо, робимо, вантажимо, веземо. Привозимо і готові вироби і матеріал для пошиття, фурнітуру, тощо.
Робота вимірюється тонами вантажу
– З 24 лютого я постійно в дорозі. Можливо 4-5 днів за цей час я спав у ліжку, а то все в автівці. Я не один. Разом зі мною мої польські друзі. Одні виділили нам вантажівки і вантажні буси, а інші працюють на перевезеннях разом зі мною.
За цей час ми виконали вже 5 великих поставок (понад 20 тонн вантажу кожна) в Україну. І це як речі для військових, так і для цивільних. Веземо все: дитячий і дорослий одяг, памперси, харчування, хімію, спеціалізоване обладнання, господарські товари, спальники.
Людей війна проявляє
– Я бачу на скільки щиро прості люди європейці вболівають за Україну, приймають у себе евакуйованих, діляться і їжею і одягом і дахом над головою.
Дружина Анатолія пані Світлана також працює з переселенцями. Вона працює при школі, допомагає розселитися, відновити документи, підібрати найнеобхідніший мінімум речей, адаптуватися в новій країні. Це надзвичайно складно, адже люди приїздять після важких випробувань, часто потребують і медичної і психологічної підтримки. Надзвичайно прикро, що не всі з евакуйованих з розумінням приймають ситуацію, готові співпрацювати. Є такі, що й вередують, поводяться зухвало, вимагають.
Прикро, зізнається Анатолій, те, що вдома (в Умані) знаходяться такі, хто дорікає: мовляв пануєте там собі в тепленькому містечку. А насправді тут всі виснажливо працюють. Це реально надзвичайно складний час для кожного свідомого справжнього українця.
До Перемоги дійдемо разом
– Тим більш важливими є люди які в цей важкий час працюють пліч о пліч з тобою. В Умані ми працюємо з Олександром Цербрієм. Я знаю його давно і добре, всі його плюси і мінуси. Я знаю точно, що він людина, якій я дійсно довіряю, в його порядності, щирості і патріотизмі у мене сумнівів нема. Тому я знаю точно, що всі вантажі адресовані в Умань точно будуть привезені до місця призначення.
- Всі речі для захисників відразу направляються захисникам.
- Всі речі для цивільних ми спрямовуємо до Свято-Троїцької Церкви ПЦУ, що біля маслозаводу. Там всі люди, хто має потребу можуть отримати допомогу.
– Болить серце за Україну, за Умань, за людей. Переживаю за рідних, вболіваю за колектив свого підприємства «Інтерес Центр», інвестиційний проєкт, транспортну компанію. На два перші тижні війни ми припинили виробництво, а зараз вже відновили. Люди працюють: виробляємо олію, корм для тварин, концентрати, відновили вантажні перевезення. Працівники отримують зарплатню, сплачуємо податки. Життя триває і до перемоги ми дійдемо разом.
