8 й 9 травня Україна відзначає День пам’яті та примирення і 75-ту річницю перемоги над нацизмом у Другій світовій війні, яка забрала життя від 50 до 85 мільйонів людей в усьому світі.
Друга світова війна торкнулася кожної української родини – і ця пам’ять залишиться з нами назавжди. Червоні маки – символ пам’яті про тих, хто загинув під час Другої світової та бореться і гине на сході України у боротьбі за незалежність й понині.
Про тих, хто виборював Перемогу 75 років тому та їх онуків і правнуків — захисників України розповідаємо в День Перемоги.
Загинули за Україну
Довгополий Михайло, 1921 р.н.
Кадровий військовий, лейтенант, випускник Київського військового училища.
II світова для нього почалася у 1939 році. У складі 123 стрілкової Лузької дивізії брав участь у Радянсько-Фінській війні.
Загинув (або помер від ран)у віці 22 роки 20 березня 1943 року під Ленінградом (Волховський фронт) у званні старшого лейтенанта, начальника хімічної служби 225 стрілецького полку 123 стрілецької дивізії.
Похований у братській могилі селища Червоний Бір
ВНУК: Качур Іван, 1982 р.н.
Старший сержант, навідник 24-го батальйону територіальної оборони «Айдар». На війну пішов добровольцем.
Загинув 16 серпня 2014 року біля села Хрящувате на Луганщині, під час спроби підбити другий ворожий танк з гранатомету.
Йому не виповнилося 32 роки.
Нагороджений посмертно:
- орденом «За мужність» III ступеня
- нагрудним знаком «за зразкову службу»
- нагрудним знаком «За оборону Луганського аеропорту»
- Почесною відзнакою «За заслуги перед Черкащиною»
- Почесний громадянин міста Умань
- Вулицю в Умані названо ім’ям Івана Качура
Слонський Олексій, 1920 р.н.
Гвардії рядовий, війну зустрів у Білорусії під час строкової служби. Пройшов усю війну, був поранений під час боїв у Кенігсбергу (нині Калінінград).
Нагороджений
- медаллю «За відвагу» за те, що 26 січня 1945 року під час бою у Східній Пруссії одним з перших увірвався в траншею противника та вогнем з гвинтівки знищів 3 ворожих солдат.
- Орденом «Вітчизняної війни» I ступеня у 1986 році.
Помер 1986 року у віці 66 років.
ВНУК: Слонський Анатолій, 1975 р.н.
До лав ЗСУ призвався добровільно в серпні 2014 року.
Старший солдат, водій 128-ї окремої гірсько-піхотної Закарпатської бригади
Загинув 7 лютого 2015 року відбиваючи танкову атаку на блокпосту біля села Троїцьке Попаснянського району на Луганщині. Йому було майже 40 років
Нагороджений посмертно:
- орденом «За мужність» III ступеня
- Почесною відзнакою «За заслуги перед Черкащиною»
- Медаллю «За жертовність і любов до України»
- Почесний громадянин міста Умань
- Вулицю Червоногвардійську в Умані перейменовано на вулицю Слонського Анатолія
Нові реалії життя змушують нас трохи по-іншому дивитися на речі та відзначати ті чи інші свята. Нині користувачі соцмереж влаштували своєрідну віртуальну акцію пам’яті – викладали фото та відео про своїх дідусів та бабусь чи навіть прадідів, які брали участь у Другій світовій.
Уманчанам – учасникам АТО також є кого згадати сьогодні, ким пишатися і про кого розповісти
Кулинич Сергій, 1973 р.н.
Був мобілізований до ЗСУ 10 березня 2015 року. Проходив службу в зоні проведення АТО в складі 57 окремої мотопіхотної бригади імені кошового отамана Костя Гордієнка до 12 квітня 2016 року.
Водій-стрілок разом з побратимами тримали оборону на 4-му блок пості біля Горлівки, за 50 км. від окупованого Донецька.
Має відзнаки за службу.
Сьогодні Сергій Миколайович працює і багато зустрічається з молоддю Умані, Шкодує, що так мало говорив з дідом про війну. дід не любив згадувати, думав, що внукам ніколи не доведеться брати до рук бойової зброї.
ДІД: Кулинич Григорій, 1910 р.н.
Воював з 1943 року в складі 166 стрілецького полку 98 стрілецької дивізії 1 Українського фронту.
Медаль «За відвагу» отримав за те, що 18 березня 1945 року під час Нижньо-Сілезької наступальної операції, в бою за населений пункт Глогліхен він одним із перших увірвався в селище та з автомата знищив 2-х солдатів ворога.
Помер 1995 року.
Уманський «КІБОРГ» і 3 його прадіди
Гервас Олег, 1978 р.н.
— молодший сержант Збройних сил України
Доброволець, мобілізований в «першу хвилю» в серпні 2014 року, проходив службу в зоні АТО в складі 90-го окремого аеромобільного батальйону (формування десантно-штурмових військ ЗСУ). Учасник оборони ДАПу: в грудні 2014 - січні 2015 разом з побратимами утримували Донецький аеропорт, отримав множинні поранення, контузію був поранений. Після одужання був «комісований», але відновив сили і повернувся у свій підрозділ. Ще пів року, після падіння ДАПу десантники утримували підходи до нього в районі населених пунктів Опитне, Водяне, Очеретине. Демобілізувався разом зі своїми побратимами.
За особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі, відзначений орденом «За мужність» III ступеня, має нагороди «За оборону Донецького аеропорту», «За мужність», «За бойове поранення»
Нині є активним учасником життя міста, член правління ГО «Уманська міськрайонна спілка учасників АТО/ООС та осіб з інвалідністю внаслідок війни». Вважає, що служити Батьківщині і захищати людей — його обовя'зок, така в його родині традиція.
ПРАДІД: Свинятніков Василь 1905 р.н.
Учасник II Світової війни з 1941 року. Почав службу рядовим, закінчив війну у званні старшого лейтенанта, заступника командира стрілецького батальйону з політичної частини 285 стрілецького полку 183 стрілецької Харківської дивізії.
Учасник боїв на Московському напрямку,Західному, Степовому фронтах, 1-й Український фронт
Мав численні поранення в боях під Москвою(1941р.), біля Старої Руси (1942 р.), при визволенні Харкова (1943 р.)
Нагороди:
- Медаль «За Перемогу над Німеччиною»
- Орден «Вітчизняної війни II ступеня»
- Численні медалі.
Прадід багато часу проводив з внуками і правнуками, надзвичайно любив рибалити, навчав любити життя і ніколи не втрачати віри в себе, а ще ― бути людяними.
Помер в 1984 році.
ПРАДІД: Козлов Василь 1909 р.н.
Професійний військовий, технік-лейтенант танкової частини, пройшов II Світову війну від Москви до Німеччини, учасник битви на «Курській дузі».
На війні мав численні поранення і контузії, але кожного разу після шпиталю повертався в свою бойову частину. Служив до 1948 року, повернувся у званні майора. Серед численних нагород найбільше пишався орденом «Червоної зірки», яку отримав 1943 року за численні ремонти та відновлення танків в умовах безперервних боїв.
Розповідати про війну прадід не любив, а коли згадував, то лише зі сльозами на очах ― згадував загиблих товаришів.
ПРАДІД: Мартинов Серафим 1903 р.н.
В 1941-42 роках був комісаром центрального партизанського з’єднання в Криму яке налічувало 27 партизанських загонів загальною чисельністю до 3,5 тисяч людей, де третину складали військові.
За даними командування, за період боїв з листопада 1941 до липня 1942 року партизанами було знищено 7 984 солдат и офіцерів противника, 787 грузових и 37 легкових машин, підірвано 2 військових ешелони, 25 мостів, 400 м залізниці, вирізано понад 40 км телефонного кабелю.
Після визволення Криму у квітні 1944 року прадід очолив роботу по відновленню Сімферополя. За участь у партизанському русі нагороджений орденом «Вітчизняної війни» та численними медалями.
Онуки і правнуки запам’ятали його веселим і доброзичливим, людиною, яку поважали і любили не лише рідні, але й чужі люди.
Тож символ маку в ці дні – знак пам’яті тих хто боронив і боронить нашу землю, хто віддав своє життя за наше майбутнє. Ми пам’ятаємо наших героїв. Бо пам’ять робить нас сильнішими і має оберігати від помилок минулого.
