Цього року Уманській гімназії виповнюється 120 років. Вона заснована у 1900 році як жіноча гімназія. У 1920 році реорганізована в єдину трудову школу, у 1926-му — у другу міську трудову школу імені Івана Франка. У 1932 році перейменована на Уманську середню школу №2 імені Івана Франка. У 1992-му році школа реорганізована в Уманську загальноосвітню школу-гімназію №2 імені Івана Франка, у 1999-му — в Уманську міську гімназію імені Івана Франка, 2004-го року — в Уманську міську гімназію Уманської міської ради Черкаської області. З 2016-го — це навчально-виховний комплекс «Уманська міська гімназія – школа естетичного виховання» Уманської міської ради Черкаської області.
Сьогодні УманьNews.City пропонує вам спогади уманчанки — учениці гімназії, випускниці 1912 року Надії Суровцової, які датовані груднем 1961 року. Їх відшукав і підготував директор ДІАЗ «Стара Умань» Владислав Давидюк.
Будинок стояв серед молодого, нами ж таки насадженого саду. Тепер з нього залишилося вже мало дерев. Перед школою, яку звали тоді гімназією був великий майдан, небрукований, і восени там було страшенне багно, а літом велика курява. Навпроти школи, по тім боці майдану, була церква, військовий собор. Зараз там кінотеатр Черняхівського, а ще раніш, у старовину, колись жили полонені за турецької війни турки, а згодом був навіть кінський манеж. Чимало бачила ця будівля на своєму віку.
На вершку будинку був великий дерев’яний позолочений герб двоголового царського орла. Значно пізніше, після лютневої революції 1917 року, сторож гімназії Варфоломей, улюбленець начальниці, вічний донощик на нас, сховав того знятого вже орла до комори. Коли його спитали, нащо він це робить, він хитро підморгнув і сказав: «Ще не знати, що воно буде ! А потім схопляться — де орел? А він осьдечки. Хто сховав? — Варфоломей сховав, он як». За орла царського так і не згадали, і сторож не вславився своєю запобігливостю.
При гімназії було сім класів та один підготовчий. Розміщувалися вони просторо на всіх трьох поверхах, надолі був лише один клас, зате містився там же буфет-їдальня, де ми їли або свої сніданки, що приносили з собою, або купували в буфеті. Дітям заможніших батьків приносили з дому гарячі сніданки служниці, але таких було мало. В буфеті ціни були не дорогі, можна було за три копійки отримати гарячу сосиску з великим шматком хліба, а на п’ятака навіть дві з картоплею і, розуміється, хлібом. Чай давали за копійку чи дві. Ми найбільше любили купувати цукерки іриски. Їх давали дві на копійку і вони були дуже смачні, чи, може воно так вже здається через десятки років. Ці самі іриски ми могли купували на розі вулиць Миколаївської та Дворцової (нині вул. Небесної сотні та Незалежності) у старого єврея-крамаря, якого ми всі знали, любили і називали «солодким Пушкіним», бо він мав кучеряве волосся, щоправда вже сиве, і бакенбарди.
На першому ж поверсі містилися роздягальні-гардероби усіх учениць, а дещо праворуч, під вікном біля входу — вчителів. До парадного ходу, тобто до великих дверей, ходили лише вчителі, а ми бігали «чорним ходом» там, де і тепер заходять учні. За роздягальнею знаходилася кімната прибиральниці, вона ж відала гардеробом. Звали її Акуліною. Це була літня жінка з дещо рябим від віспи обличчям. Гардероб ми дуже любили, часом ховалися між рядами пальт. А пальта педагогів, особливо нашого священика використовували як поштову скриньку. Клали до його кишені листи до хлопців гімназистів, а так як він викладав «Закон Божий» в обох гімназіях, то і переносив, не знаючи наші листи. Це тривало дуже довго, поки якось не виявилося.
На долі була вбиральня. Біля неї містився фізичний кабінет. Вчителем фізики, невеличкого розділу хімії, що до неї входила та космографії був І.М. Гордєнін. Це був прекрасний педагог, його уроки бували для нас святом. Він не обмежувався курсом гімназії, а робив всілякі експерименти, які нас надзвичайно захоплювали. Пам'ятаю й досі, як він нам уперше показав «безпроволочний телеграф» — він з двома помічницями (а то була велика честь для нас), пішов аж на третій поверх, щоб звідти подати сигнал. Весь клас залишався надолі, у фізичному кабінеті. Причаївши подих, ми чекали: аж ось раптом, сам собою задзвонив дзвінок. Захоплення було повне. Навчав він нас і розбиратися на небі, ми приходили часом увечері і у телескоп розглядали зорі. Обсяг космографії був досить мізерний, але знали ми на пам'ять, робили додаткові завдання, обчислювання і не одна з нас мріяла під впливом того навчання стати астронавтом — бо далі не сягала наша фантазія.
На другому поверсі містилася учительська, кабінет начальниці закладу, умивальник і три класи. Разом з начальницею в кабінеті працювала лікарка, коли в тому траплялася нагода. Зал посередині слугував для перерв, як також і великий зал на третьому поверсі, де містилася решта класів: три і один підготовчий для малят. Крім того там була бібліотека.
Уроків було звичайно чотири, часом може двічі на тиждень, п’ять. Тривали вони 45 хвилин, перерв було три, перша — 10 хв., друга — 20 хв. і третя аж півгодини. Це була наша улюблена, бо під час неї нам дозволяли танцювати у верхньому залі. Хтось з нас грав на піаніно, решта з захопленням танцювала. Танці у нас викладав для бажаючих окремий вчитель, за моїх часів — офіцер. Супроводив на скрипці музикант. Але і ті, що не брали тих лекцій, навчалися танцювати від товаришок і це була улюблена розвага. Малюки бігали та гралися у другому залі: там, завдяки колонам, було це особливо зручно. Літом гралися переважно в саду і грали крокет, гру, що тепер зовсім вийшла з вжитку, а тоді була найулюбленішою і по ній ми мали своїх «чемпіонів». Грали ще в серсо (накидали коліщата на палиці). Гра більш жвава, гарна, але менш улюблена. Позатим були усі ті ігри, що залишилися і тепер: ми завзято стрибали на одній нозі в «класи», грали в «палочку-стукалочку», «жмурки», «п’ятнашки» і як ще воно там усе звалося. Дуже любили гру в «принцес і розбійників». Полягала вона в тому, що ми ділилися на дві партії і змагалися. Пам'ятаю смішний епізод з того часу. Наш клас був «розбійниками», а третій, молодший, були «принцеси». Того дня гра йшла в гімназії, а не на дворі. Ми перемогли «принцес» і заштовхнули їх до вчительської вбиральні, що містилася поруч нашої умивалки на другому поверсі. Ми їх там замкнули. В той час задзвонив дзвінок, і ми побігли на урок. Все йшло гаразд. Але вчитель, що зайшов до третього класу, не знайшов там і половини учениць: то були «принцеси», замкнені в вбиральні. Їх негайно визволили, а ми дістали як слід прочуханку, що я й досі, бабусею, про це пам'ятаю.
Вчилося в гімназії за моїх часів біля трьохсот учениць, лише дівчат. По національності там були росіянки, українки, єврейки, польки, трохи німкень. Розмовляли між собою російською, хоча польки нерідко розмовляли і по-польському. Національної різниці у нас не було і тільки на уроках «Закону Божого», ми і поляки навчалися окремо. За мого часу у нас було три учителя релігії: перший отець Василь Кудрицький був людиною з вищою освітою. За часів реакції і жахливого єврейського погрому (21-22 жовтня 1905р.) ховав у себе немало єврейських дітей та родин — його ми всі поважали і любили. Дочка його навчалася з нами. Після його від'їзду до нас прийшов А. Сабатовський, старенький, сивий, дуже добрий старичок. Його ми не слухалися, часом з нього глузували, але він ніколи нас не лаяв, не скаржився на нас і покірно ніс свою долю. Після нього прийшов у старші класи піп А. Нікольський. Високий, завжди з шиком одягнений. Він був прекрасним промовцем, розумною людиною, з «чорносотенними», як тоді казали, консервативними переконаннями, до того був з нього ще й великий розпусник. Багато учениць його ненавиділо. Підчас революції він став на боці реакції і був розстріляний як контрреволюціонер.
Соціально учениці походили з родин російських чиновників, офіцерів, що стояли в Умані, попівських родин з міста та його околиць, бо попи часто вже не хотіли віддавати своїх дітей у спеціальні духовні училища; потім це були діти купців, крамарів, ремісників — євреїв, та поляки — діти управителів маєтків «великих панів». Ці останні вже у нас не вчилися їх возили або за кордон, або, в крайньому разі, вони вчилися дома, а у нас лише складали іспити; і нарешті, у нас траплялися українки, діти селян, батьки яких вибилися в куркулі. Правда, було кілька дівчат з передмістя, дітей бідних батьків. У класі у нас була одна селянка Мушенко, що досталася до школи завдяки своєму брату, який закінчив Софіївське училище садівництва і хліборобства і платив за неї. Бо ж за право навчатися в гімназії існувала платня, і коли її не сплачували, дівчат виключали з неї.
Для всіх учениць існувала одна обов’язково додержувана форма, дозволялася лише різниця в якості матеріалу, але пошиті вони були однаковісенько і найменше порушення зразу ж викликало покарання. Плаття повинні були бути одного фасону, рівної довжини, колір був коричневий, фартушки чорні, а по святах білі з пелеринами. Стрічки у косах мали бути чорні, а в свята кожен клас мав свій колір. В такий же колір обгортали книжки, зошити, бо в крамницях досить дешево продавали кольоровий папір.
При гімназії існував громадський комітет, що допомагав бідним: платив за навчання, часом купував плаття, книжки. Складався той комітет з добровільних членів. Переважну більшість їх складали батьки учениць гімназії.
От так однаково одягнені, однаково зачесані — крий боже, щоб були якісь кучері, їх нещадно чесали щіткою, мочили водою! Стрижені були лише після хвороби — такі дівчата щоранку о дев'ятій годині стояли у верхньому залі рядками по класах і співали хором молитву. Крім того були окремі хористки, які стояли попереду. Співали молитву про царя. А потім була друга молитва, щоб бог послав нам «свою благодать», і щоб ми зросли на втіху батькам, церкві та Батьківщині на користь. Після молитви перед нами ставала начальниця Ольга Павлівна Шеіна. Вона була інститутка (скінчила Петербурзький дворянський Смольний інститут). Це був закритий учбовий заклад, там крім навчання загальних предметів, як і в гімназіях, звертали увагу на «манери» — поведінку. Дівчата знали, як треба поводитися, розмовляти, їсти — ну геть усе робилося за приписами. А позатим вони всі дуже добре знали чужоземні мови: французьку та німецьку, бо тими мовами тільки й розмовляли як з учителями, так і між собою; день однією, день другою, з самого малечку. А що вони жили там і знали тільки те, що бачили навкруги себе, то виходили з них часто дуже порожні люди, вони не цікавилися нічим, крім своїх «манер», танців, одягання зі «смаком», і дуже мало читали, бо дозволялося їм читати лише вибрані книжки. Оці інститутки дуже любили царя, а про нарід нічого не знали, не хотіли знати і їх вчили просто презирству до «мужиків». Так от з такого інституту була і наша начальниця. Незла з природи людина, вона мало чому навчилася в житті і у нас теж звертала увагу переважно на зачіску, довжину плаття, ну та ніде правди діти і на чистоту. Горе було невимитим шиям, вухам та обгризеним пальцям! Стане ото вона, а ми маємо день у день проходити повз неї, та ще й перед тим вітати її спільним «реверансом» (уклін з присіданням), а якщо хтось ловив гав, то одразу помітно, що одна голова стирчить вище, і тоді нас примушували кланятися ще й ще, доки все не буде гаразд, так що ми вже самі згодом старалися вважати, бо надоїло кланятися без кінця. Коли все було гаразд, ми йшли до класів, коли ж ні, то ті, що прогрішилися, мусіли залишатися в залі і їх окремо «сповідала» начальниця.
Крім начальниці у нас були «класні дами», виховательки, які нічого не викладали, але сиділи на лекціях других вчителів і стежили за нашою поведінкою та навчанням. Так само як і тепер були щоденники, щотижня класна дама брала їх, дивилася чи записані уроки-завдання, виставляла з класного з класного журналу оцінки, які ставили туди щодня вчителі, а потім стежила, щоб батьки розписувалися у щоденниках. Так само як і тепер, часом учениці підробляли підписи батьків, так само це виходило на верх, і так само за це карали. Оцінку по поведінці ставила оця вихователька. П'ятірка з мінусом була вже поважною неприємністю, чотири ставили дуже рідко і лише в поважних випадках і тоді вже викликали батьків. За погану поведінку виключали з гімназії. Це вже була катастрофа на все життя, рідко хто тоді вибивався, складаючи іспити «екстерном» — тобто готуючись самостійно вдома.
Що вважалося тоді поганою поведінкою? Зухвала відповідь, недбалий уклін на вулиці, поява після восьмої години вечора, відвідини кіно без дозволу, зайвий гребінець у косах, забутий удома зошит, списування під час письма, підказування, бійки (хоч це бувало дуже рідко), спізнення на молитву — великим же злочином була пригода, про яку я згадаю згодом, тоді четвірку отримав весь клас.
Під час уроків наші дами сиділи попереду нас, дивилися, а здебільшого в’язали, вишивали безконечні шалі, скатерки, килими тощо. Коли щось було негаразд, різкий стук наперстка по столі прикликав до себе загальну увагу, а «злочинниця» вже знала до кого це стосується.
Попереду в класі сиділи найкращі учениці. Їх викликали, коли приїздило якесь начальство, або приходив директор. Директор був спільний з хлопчачою гімназією, і тільки часом нас відвідував. При мені був Д.П. Янковський, що викладав у нас педагогіку. А потім його замінив Н.В. Опоков. Перший був переконаний монархіст, стояв за царя, однак писав книжки, цікавився наукою і сам був освіченою людиною. Після революції його також розстріляли. Н.В. Опоков був також реакційною людиною, але нічим не цікавився, був якимсь понурим, нерухливим.
Обов’язковим для нас було відвідування військового собору (колишній кінотеатр імені І.Д. Черняховського). Щосуботи увечері та щонеділі уранці ми повинні були туди ходити. Це було нудно, а навіть тяжко, бо вистояти у задусі цілу «Службу Божу» було нелегко і дівчата часто умлівали. Тоді відпускали додому і з того часу ми зловживали, вдаючи, що умліваємо. Але деякою розвагою певній частині дівчат це все таки служило. Бо до церкви ходили і хлопці. Це була можливість побачень, після церкви всі розходилися по домам і хлопці проводжали дівчат. Після церкви на майдані відбувався військовий парад і ми часто залишалися поглянути на муштру солдат, якими командували офіцери. Молодші класні дами нараз теж захоплюватися офіцериками.
Класів, як я вже згадувала, було сім та підготовчий. Туди вступали років з дев'яти чи десяти. Щоб закінчити гімназію потрібно було мати принаймні шістнадцять років, раніше свідоцтво не видавалося. Після закінчення чотирьох класів можна було брати свідоцтво, яке давало право викладати в сільських школах, а закінчивши сім ми могли вчителювати у початкових чотирьох класах жіночих училищ. Чимало з моїх однокласниць пішли вчителювати на село. З тим же свідоцтвом можна було вступати до вищої школи, але лише до київської округи. Для вступу ж приміром, як мені, до Петербургу, довелося скласти іспит за вісім класів хлоп'ячої гімназії, в додатку для чужої округи треба було складати на п'ятірки, а за свою жіночу, мати золоту медаль.
Викладали у нас приблизно ті ж предмети, що й зараз, тільки обсяг програми був менший, а такі предмети, як фізику, навіть і рівняти не можна, бо сам розвиток цієї науки припадає саме на нашу добу. Літературу ми кінчали Пушкіним, а української взагалі не тільки не вивчали, а й було заборонено друкувати та читати українські книжки. Ми зростали саме в тяжкі роки реакції. Коли раз до Умані приїхав з концертом один бандурист-письменник, то мені пощастило лише переодягненою, не в формі, послухати українських пісень у його виконанні. Правда самі ми їх часто співали, а на вечірках мені раз дозволили виступити з байками Глібова українською мовою. Писати по-українськи ми вчилися крадькома вже у вищій школі в гуртках, та підпільній школі, яку самі заснували. Шевченка багато з нас знали, але на цьому переважно і обмежувалося наше знання. Літературу ми любили майже всі. На самому початку , ще в молодших класах, де учителювала моя мати, ми мали рукописний журнал «Пролісок» і з великим трепетом душевним, як справжні письменники, давали туди наші твори. Не треба й казати, що ніхто нас до того не примушував, а ми самі вважали за велику честь писати до свого журналу.
В старших класах до нас прийшов молодий вчитель Г.Н. Куриндін. Ставився він до нас як до дорослих. Вчили його предмет ми з радістю, а один урок він надавав нам для читання власних творів. Завдяки цьому вчителю ми багато читали, багато більше, ніж того вимагала офіційна програма. Ми знали і Белінського, і Писарєва, Добролюбова, Скабічевського, знали й інші підручники, і, що головне, завжди читали твори, які вивчали. Вже в п’ятому чи шостому класі ми заснували приватний гурток, де читали книжки. Незабаром цього вчителя звільнили з гімназії, ніби то він нам давав читати заборонені книжки. Ця звістка нас дуже схвилювала і ми вирішили як-небудь висловити йому наше тепле почуття до нього. І от, після закінчення лекцій ми зібралися в фотографії Рабіновича (нині будинок по вул. Садовій, 5), а двоє з нас пішли до вчителя, що жив на Нагорному заулку (нині — пров. Воїнів-інтернаціоналістів). Вчитель мав прийти, але коли ми повернулися до фотографії, то зустріли всіх вистроєних парами на вулиці на чолі з класною дамою Н.С. Улітіною, та начальницею. Нас повели одразу до порожньої вже гімназії, поставили в класі і почали допитувати, хто з нас підбурив клас до такого негідного вчинку. Погрожували виключенням всіх з гімназії, четвірками з поведінки, забороною вступу до інших закладів… клас мовчав. Промовляли до совісті, до почуття, хвалили «умниць»… клас мовчав. Так і не зрадили тих хто був ініціатором того фотографування. У вчителя робили трус, знайшли списки учнів, що брали читати заборонені книжки, допитували тих учнів. Проте вчителя за те, що він мав ці книжки і давав їх учням, засудили на рік кріпості. Цей рік кріпості йому замінили в’язницею в Уманській тюрмі. Учениці не раз ходили попід стіною, звідки він міг бачити їх у вікно. Коли я скінчила гімназію, моїм першим візитом був похід в тюрму до нього. Так чудно було минути браму з вартовим, показати перепустку, ждати в конторі начальника тюрми поки приведуть з камери вчителя і сидіти в присутності дозорця. Ходила я разом з однією вчителькою, дружиною колеги Куриндіна, Даніловою. З усіх педагогів тільки троє-четверо не відступилися від товариша.
Загалом склад вчителів був або безбарвний, або консервативний, реакційний політично. Ще тільки вчитель історії Д.М. Щербаківський був улюбленцем учнів. Він єдиний з проміж усіх навчав любити свою батьківщину, давав українські книжки і привчав до краєзнавства. Завдяки йому і збіркам його учнів пізніше після революції засновано уманський музей.
При гімназії була непогана бібліотека. Відала нею «класна дама» Є.С. Грабовська. Вона давала книжки терпляче, радила більш менш добре, бо товаришувала і була під впливом згаданих вчителів.
Іноземної мови нас вчили з першого класу, причому можна було або вчити обидві, або вибирати французьку або німецьку. Вчительками французької були Р. Звенигородська та Поплавська. Обидві знали свій предмет добре, були хорошими і строгими педагогами, завдяки цьому їх учні на випускному іспиті вільно писали, читали і розмовляли французькою мовою. Німецьку ми знали гірше, бо часто мінялися вчителі. Була М. Скуратова, потім Блюменфельд, потім Бафталовська. Тільки остання дещо підтягла нас, але це було вже запізно, а свого німця ми мало поважали, кепкували з нього і нічого не вчилися. Він був дуже добра людина, не знав російської мови і можливо. Не був надто освіченим сам. Але і тоді таки ми мали якийсь мінімум знання.
Математику у нас спочатку викладала начальниця О.П. Шеіна, пізніше молодий математик В.А. Єрмолєв і другий І.С. Макушонок. З останнього ми часто безсовісно глузували. Пізніше він захворів психічно і його забрали до лікарні. Тоді нам стало соромно за себе, бо ми сміялися вже з хворої людини. Єрмолєв був добрим педагогом, строгим, вибагливим і давав справжнє знання. Але людиною він був мабуть нехорошою. Був іще один математик, в якого ми недовго вчились. Цей був чудесної душі, але мав незвичайно люту жінку, яка виставляла його на посміх усієї гімназії. Вона навіть била його. Розповідали, як колись то, вона саме наступала на бідного Петра Кириловича, коли туди, до них до дому прислали чогось нашого сторожа Варфоломея. Він обхопив огрядну жінку і закричав до Ковальського: «Тікайте, ваше благородіє, я їх держу». «Їх» — тобто розлючену дружину.
Географію викладала М.Я. Левицька. Її всі любили. То був рідкісний педагог і я не пам’ятаю учня, що не любив її предмету. Сама вона теж дуже ним інтересувалася поза літературою. Вона щороку складала свій скромний заробіток і літом їхала кудись. Я пам'ятаю її подорож на Біле море, Соловки, Архангельск. Другим разом вона поїхала з якимись туристами до Швейцарії. Просто не можна було не слухати , коли про ці далекі краї оповідає тобі людина, що бачила їх сама. Була вона самітня, жила дуже скромно, У неї вічно були якісь незвичайні рибки, яких ми доглядали, усякі колекції, причому вона ніколи не примушувала нас, а ми вважали за честь допомагати їй. Не вивчити її уроку було ганьбою.
Малювання та каліграфії нас навчав М.Р. Гріфен. Це був бідний, обтяжений великою сім'єю літній чоловік. Діти часто жорстокі, були такими і ми. В нього на уроці, якого ніхто не вважав за важливий, робили, що хотіли. Класна дама теж не зважала на це, мовляв, це не наука. Малювання він дуже любив. І коли хто з учнів хоч трохи тим цікавився, він любив того учня і віддавав йому багато часу. Вечорами він вів гурток малювання. Фарби, полотно видавала гімназія. І от вечорами, на довгих столах у середньому залі, десятка півтора дівчат малювали олійними фарбами копії відомих картин під його керівництвом. Скільки запалу, завзяття було з обох сторін. М. Гріфен цілком мінявся. Це був вже не затурканий «Акакій Акакієвич» наших шкільних днів, це був «маестро», що навчав своїх учнів улюбленому мистецтву. З якою радістю ми несли до дому свої перші картини! І тепер, коли вже давно посивіли колишні дівчата, в багатьох кімнатах уманських старожилів висять їх твори тої дитячої пори під керівництвом старого учителя.
Розваг у нас було мало. У гімназії ми мали раз на рік вечірку кожного класу. То було величезне свято. Готувалися до нього довго. Вироблялася програма: найчастіше то був концерт, декламація, співи, музичні виступи. У нас був власний оркестр, а навчав нас гімназист старшого класу Володя Кушаков. Музика була переважно класична. Одночасно з гімназією в Умані існувала музична школа. Дівчата сполучали навчання музиці зі школою. Вони і виступали у нас. Співати нас вчив солдат Веселицький з церковного хору військового собору. Співали соло, дуети, співав хор. Виступали з віршами. А часом робили вистави, тільки це було складно і звичайно ми обмежувалися найбільш інсценіровками. Сцену робили у великій залі, решту приміщення займала публіка. Запрошували всіх вчителів, батьків та ще мали по одному білету для кого хотіли. Звичайно запрошували гімназистів, того лицаря, що підносив нам додому після уроків книжки, і з яким ми потім танцювали. Запрошували ще учнів Софіївського училища садівництва і хліборобства, або навіть і офіцерів. Це розуміється в старших класах. Поруч з залом вистави ми робили вітальню та буфет. На буфет складалися гроші, хто що давав, дещо давала школа, а для вітальні ми тягли з дому, що могли, меблі, квіти, килими і змагалися клас з класом у кого буде краще. Такі ж вечори робили хлопці у себе. Пам’ятаю, вони ставили «Горе от ума». Жіночі ролі грали також хлопці, бо виступати спільно було заборонено.
На початку ХХ століття в Умані масово почали з'являтися кінематографи. Ходити до кіно можна було лише з дозволу шкільної адміністрації, і то ходили ми рідко, раз на місяць. Зате такий похід був для нас великим святом. Фільми йшли, розуміється німі, в супроводі піаніно, на якому грав увесь вечір тапер. Сеансів було два. Екран дуже мерехтів. На ньому стрибали Макс Ліндер, Глупишкін — тодішні улюбленці кіно. Пізніше почали показувати виступи Чарлі Чапліна. Хроніку представляв «Пате-журнал» — французької фірми братів Пате. Перед хронікою на екрані з'являвся півень у колесі, з написом: «Пате-журнал все бачить, все знає». Потім ішов кіноогляд. Тепер вже тяжко собі уявити, наскільки це було убоге, а одночасно наскільки чарівним для нас, дітвори.
Часом до Умані приїздив театр або цирк. Театр був старенький і однаково пристосований до того й другого. Він стояв на місці сучасного, мав лише один поверх, в середині були по боках ложі, а назовні замість фойє ішов півколом широкий коридор, де і ходила публіка під час перерв. Приїздили прекрасні артисти: бували Садовський, Саксаганський, Заньковецька. З російських артистів пригадую собі Орленєва у «Борисі Годунові». Коли траплялися концерти, гарні сили також не були вже такою рідкістю для нас — от приміром приїздив відомий скрипаль М. Ерденко і ми захоплювалися його грою. Щоправда, бували і поганенькі провінціальні групи, але треба сказати, театр ми дуже любили. Ясно, що ходити до театру також можна було тільки з дозволу гімназії.
Цирк улаштовували в центрі, на місці партеру, а публіка сиділа по боках. Привозили диких звірів — одного разу лев на арені тяжко поранив свого господаря. Щоб врятувати людину, лева тут же в клітці застрелили. Проте людина також загинула і все місто було схвильоване цією подією.( Ось як ця трагедія описується в газеті «Киевлянин» » від 21-го листопада 1908 року: «Въ Умани въ местномъ цирке братьевъ Бихтеръ произошелъ, какъ пишутъ «Од. Нов.», ужасный случай. Въ бенефисъ укротителя зверей Вожи въ цирке собралось много публики. Раздался первый звонокъ, оркестръ сыгралъ маршъ и укротитель вошелъ въ клетку съ улыбкой на устахъ. Первымъ онъ выпустилъ изъ вагона льва, который сталъ ходить по канату. Неудачный поворотъ — левъ свалился съ каната на землю и разъяренный бросился на укротителя. Схвативъ Вожи за шею, левъ повалилъ его на землю и сталъ грызть лицо. Въ цирке произошелъ страшный переполохъ. Публика вскочила со своихъ местъ, бросилась къ выходу: раздались истерическіе крики; несколько женщинъ упали въ обморокъ. Темъ временемъ левъ продолжалъ рвать Вожи. Въ зверя посыпались десятки выстреловъ изъ браунинговъ, но левъ не выпускалъ изъ своихъ лапъ укротителя и только после почти сорока выстреловъ выпустилъ его изъ пасти и бросился въ свой вагонъ, где и былъ сечасъ же закрытъ. Бросились къ несчастному укротителю: онъ былъ изуродованъ; лицо въ ужасныхъ ранахъ, мясо клочьями повырвано изъ различныхъ частей тела. Онъ еще былъ живъ. Его отвезли въ земскую больницу. На следующій день утромъ онъ скончался въ страшныхъ мученіяхъ. Настоящая фамилія укротителя Ив. Жеребиловъ. Ему 25 летъ. Левъ издохъ черезъ полчаса отъ полученныхъ пуль»).
Бували і більш скромні події. Одного разу з'явилися по місту об'яви, що можна бачити живого крокодила. Стояла миршава осінь. Виблагавши у батьків гривеника, ми побігли по вказаній адресі, десь навпроти сучасного педінституту. В маленькій крамничці, нанятій з цієї нагоди ми побачили у звичайній дитячій ванні під якою горіла смердюча «керосинка» для підігріву води — сонного замученого маленького крокодильчика, що скидався на велику ящірку. Він ледве ворушився і, очевидно, почував себе в Умані дуже зле. Враження він великого не справив, проте вважалося «хорошим тоном» подивитися крокодила і він досить довго гостював у місті. Приїздив і звіринець, його показували на старому базарі, де нині завод «Мегомметр».
У нас не було надто багато розваг, не було яскравих життєвих подій, але ми сприймали зате їх, мені здається, значно сильніш за сучасних дітей.
Я вже згадувала, як нас вразив бездротовий телеграф, це почуття захоплення та ентузіазму. Бідненьке, убоге знання мого юнацтва, що з нього виросло наше потужне сучасне.
Одного разу нам сказали, щоб ми принесли по п’ять копійок і нас поведуть дивитися на літак. Боже мій! Ми стискали від хвилювання мокрі п’ятаки і після п’яти уроків парами пішли на майдан біля казарм (нині район вул. Тищика). Там вже стояв великий натовп людей, упорядкованих чотирикутником. Одна сторона чотирикутника лишалася порожньою. Порядок охороняли городові. Посередині чотирикутника стояв літак. Малесенький біплан-етажерка, а біля нього крутився пілот — Кузьминський. До Умані літак привезли залізницею. Мотор почав працювати. Літак тяжко підстрибнувши побіг по ріллі. І раптом непомітно між літаком та обрієм з'явилася вузенька смужка неба. Смуга все ширилася, а на ясному тлі неба чорнів силует літака. Ікар піднявся на містом. Він зробив коло над Грековим лісом і сів. Юрба ревла, прорвала кордон городових і побігла вітати льотчика.
Ну, а звичайні буденні години йшли чергою. На уроках ми вчилися «рукоділлю». Учителька, дуже строга німкеня вимагала від нас акуратної роботи. Ми вишивали, гаптували, в’язали панчохи, дитячі черевички, чепчики, кофти шили жіночу білизну, вчилися латати. Роками, систематично робили ми все це і кожна, скінчивши гімназію дійсно могла дати собі раду.
Отак ми жили, навчалися, розважалися — гімназія дала нам на все життя серйозне відношення до навчання. Вчитись ми любили.
Не співають вже в ній «Спаси, господи», не роблять реверансів, але на тім же самім місці, в тих же стінах продовжує рости і міцніти дружній юнацький колектив і нове покоління по новому віддає свої сили і талант батьківщині.
