Чесно і спокійно: як говорити з дитиною про смерть

Катерина Гольцберг, психологиня, президентка Професійної Асоціації Дитячих Аналітичних Психологів в перші дні війни написала корисний текст з порадами для дорослих.

Друзі! Поряд з вами знаходяться діти. Важливо поговорити з ними, про те, що відбувається.

Коли говорите - зберігайте спокій. Нехай з дитиною говорить та людина, яка найбільш спокійна.

Варто сказати, що ви відповідально ставитеся до ситуації і зробите все, щоби захистити себе і їх. Армія на варті! Ми готові до відсічі!

Якщо дитина дуже тривожиться, підкріплюємо свої слова про захист і безпеку обіймами. Це для дітей до підліткового віку, підлітки можуть сприймати обійми, як слабкість. Дорослий має демонструвати надійність і спокій.

Важливо обговорити заходи безпеки як в закладах освіти, так і вдома.

1. Слухаємо «старшого» ─ вчителя, батька, маму.
2. Не сперечаємося, слідуємо за тим, хто відповідальний за безпеку в даний час.
3. Домовляємося з рідними про зв'язок на випадок втрати мобільного зв'язку. Де зустрічаємося, де можемо переховуватися.

У складний час будуть доречні:

• Обійми
• Гумор
• Рутинні справи (сумісні)
• Квадратне дихання (вдихаємо-затримка дихання-видихаємо-затримка дихання)
• Комп'ютерні ігри (зараз можна!)
• Пити теплі (не холодні, не гарячі!) напої.
• Розповідати казки, історії, читати дітям вголос
• Дітям ставимо мультики, серіали.
• Готуємо їжу, годуємо смачненьким.

Зберігаємо спокій!

Нині настав час прямолінійності: ми маємо говорити прямо про те, що відбулося, та хто в цьому винний: не "орки", "мордор", "чмоні" і т.д., а росія - країна терорист, яка напала на Україну і веде несправедливу загарбницьку війну. 

Як розповісти дитині про смерть знайомої людини, дитини

«Якби ви запитали мене про це до війни, я б сказала, що з дитиною обов’язково має говорити близька людина. Адже зазвичай ідеться про смерть родичів або близьких для сім’ї людей. Але під час війни може бути випадок, коли батьки не знали людину, яка померла, а дитина була з нею дуже близька. Наприклад, якщо йдеться про друга, вчителя чи однокласника. Тому таку розмову можна делегувати людям, яким довіряє дитина. Наприклад, учителю», – пояснює дитяча й сімейна психологиня, президентка Професійної Асоціації Дитячих Аналітичних Психологів Катерина Гольцберг.

Якщо ви впевнені, що не дуже близькі з дитиною, не зможете їй пояснити все, а дитині буде важко говорити про це саме з вами, нав’язувати розмову про смерть людини не варто. Тож пам’ятайте, що в такій розмові дуже важливе відчуття довіри.

Під час розмови варто дотримуватися таких правил:

• Чесно сказати дитині, що відбулося: людини вже немає – вона померла чи загинула.
• У дитини виникне потреба з’ясувати, як і чому це сталося. Варто коротко розповісти деталі, про які ви знаєте.
• Далі в дитини виникне відчуття несправедливості. Мовляв, чому так несправедливо сталося з цією людиною?
• Тоді треба знайти правильні слова й пояснити дитині, що, на жаль, не все в житті відбувається за законами справедливості. Треба обговорити, що в нас виникає природне бажання покарати тих, хто погано вчинив із близькою чи знайомою людиною.
• Дитину також дуже турбуватиме, чи не станеться це з нею, її батьками чи іншими близькими людьми. Тому варто поговорити про заходи безпеки у воєнний час: що ми маємо зробити, щоб уберегтися від смерті. Наприклад, чому треба бігти в укриття під час повітряної тривоги, що сперечатися з загарбниками небезпечно, що ми маємо дослухатися до порад тих, хто відповідають за нашу безпеку, тобто ЗСУ.

Реакції можуть бути різноманітними: жах, сльози, злість, а часом – відсторонення, начебто нічого не трапилося. Усі реакція під час війни – природні та нормальні.  У цей час важливо бути поруч із дитиною.

Також важливо не боятися плакати самим. Може бути навіть таке: якщо дитина побачить, що дорослий не боїться проявляти емоції, вона також зможе це зробити.

Плакати – це нормально

У жодному разі не можна забороняти дитині «забувати» про трагедію й повертатися до нормального життя. Якщо дитина не згадує про це, не треба нагадувати, спрацьовують захисні механізми.

У світі без війни повідомлення про смерть може коригуватися, залежно від віку дитини. Зараз, на жаль, дуже багато смерті поруч, і ми вже не можемо «побудувати паркан» навколо дитини, щоби вона не знала, що відбувається поза ним. Діти, так само як і ми, щодня стикаються з жахливими новинами та повідомленнями. Діти вже не можуть бути відокремленими від цієї реальност

Наша головна допомога для дітей полягає в тому, що ми – поруч, піклуємося про них, обіймаємо, даємо їм можливість висловити свої почуття, підтримуємо ці почуття, вважаємо їх нормальними. Це все, що ми можемо зробити.

Тобто дитина має одночасно бачити реальність і відчувати підтримку й захист від найближчих людей. Тоді буде спокій.

Звісно, дитина горюватиме за тим, кого втратила, але розумітиме, що в неї є близькі люди, які завжди поруч і можуть захистити її.

• Не можна забороняти будь-що. Наприклад, казати «не плач». Навпаки, треба говорити так, як говорили наші бабусі: «Поплач, дитино, легше стане».
• Не треба знецінювати життя загалом. Не варто говорити щось на кшталт: «Бог дав – Бог узяв», «Так мало статися». Дитина має розуміти, що цінність життя – найбільша. На жаль, під час війни цінність життя дуже знижується, люди стають жорстокішими.
• У кожної родини є свої правила взаємодії зі смертю. Наприклад, хтось говорить, що люди після смерті стають янголами, хтось відчуває, що відбувається реінкарнація абощо. У дорослих зазвичай є сформована позиція щодо цього – і це нормально.
• Не варто брехати дитині й розповідати те, у чому ви не впевнені. Звісно, ви можете розповісти про це, як про теорію, мовляв, є така думка, що померла людина може далі бути поруч із нами – просто ми її не бачимо. Але не переконувати в цьому.

Коли дорослий із дитиною перебуває сам на сам, дитині легше поставити запитання, які її турбують. Та коли ви говоритимете про смерть, варто заздалегідь обміркувати, як відповідати на запитання дітини.

Дітей хвилюють подробиці. Діти потребують їх, аби заспокоїтися, що «я можу уникнути цього».

Тобто, якщо є можливість, треба пояснити як та чому це сталося. Дитина зрозуміє, і це питання її більше не хвилюватиме так гостро. 

Можна зробити вдома, чи в школі (якщо мова про дитину), куточок пам’яті про людину, яка померла.

Важливо зібрати фотографії з цією людиною, інші артефакти, які нагадують про неї. Це все можна зберегти в цьому куточку.

Однак не варто залишати цей меморіал надовго – це нагадуватиме про цю людину й може повторно травмувати.

Не варто зациклюватися. Треба жити далі. 

Ми маємо розуміти, що живим треба жити й мати сили на це. А якщо ми весь час думатимемо про тих, кого немає, і те, що втрачено, у нас не буде сил на відновлення. Тому ми робимо це на певний час, відпрацьовуємо та розбираємо. Це – наче поминки, етап відпускання, прощання.

Психологи вважають, що зовсім маленьким дітям не варто таке бачити. Поховання може стати дуже сильною емоцією і спогадом для дитини.

Натомість, за її бажання, дитину можна взяти на поминки, щоб вона «побула в спогадах» про людину.

Щодо присутності на похованні молодших школярів – на розсуд батьків і дитини. Якщо дитина хоче піти на прощання, а батьки сумніваються, то все-таки варто піти. Це – щоби не було відчуття, що людина просто зникла.