Секретарки — немов міфічні Цербери, охороняють вхід до офісного Аїду — пропускають лише бажаних, відсіваючи зайвих. А ще, подейкують, що вони все бачать, чують, знають, але старанно мовчать про бачене-чуте-знане...
Новий роман знаної української письменниці Марини Гримич «Клавка» уже кілька місяців тримає лідируючі позиції серед кращих книг, що побачили світ в Україні цьогоріч. У центрі оповіді історія життя скромної секретарки Клави. От тільки дівчина працює не абиде, а у Спілці радянських письменників України, і не в теперішній час, а у післявоєнний 1947 рік. Тінь Світової війни ще не зійшла з наших земель, а тінь більшовицького терору й радянського впливу тільки дужче наповзала. Саме в таких нетипових історичних декораціях і відбуваються події роману. Із перших сторінок відчувається як старанно письменниця працювала над сюжетом, як вишукувала ключові деталі повсякдення тих часів, аби якомога краще зобразити реалії повоєнної України. Як слушно вказано в анотації, тут є все: літературне життя 40-х, естетика соцреалізму, письменницькі будні, зрада, відвага, ірпінські дачі, життя в письменницькому кооперативі РОЛІТ, Київ у всьому своєму чарунку, Євбаз, кабінети ЦК, комунальна квартира — це те неповторне тло, на якому розгорнувся динамічний сюжет.
Клавка знає про письменників усе, а драматичні події Пленуму 1947-го року, де відбувся справжнісінький розгром української літератури розгортаються у неї на очах. Паралельно в її досить одноманітному житті старої діви стаються кардинальні зміни — вона опиняється в самісінькому центрі любовного трикутника.
Спершу історія видається доволі простенькою, але з кожною наступною сторінку, намистинка за намистинкою, нанизується у цілу вервечку небанальних, важких подій — сумніви, важкість вибору, кохання, думки про майбутнє, темні закутки минулого, квашені огірки, зачіска «Вікторі Ролз», осіння романтика, поезія, зневіра, боротьба й... оптимізм, бо що ж іще залишається, коли ти живеш біля самісінького входу до царства Аїда (таке порівняння не є випадковим). А образи другорядних персонажів, як от письменниці Прохорової чи сімейства Сіробабів, прописані так, що в них просто не можливо не закохатися.
Окремо варто згадати письменницьку лінію. Книга ніби невеличкий посібник з історії української літератури тих часів. Особисто я нарахував близько півсотні письменників, що їх авторка згадала в романі (чим не цікавий і корисний спосіб повторити літ-частину для ЗНО?).
Утім, у «Клавки» таки є один суттєвий мінус — замало самого роману. Хочеться ще. Авторка так розігнала сюжет, що книга могла бути хоча б удвічі більшою. Утім, є як є, і це вже чудово. Якщо ви хочете провести кілька прохолодних вечорів із цікавою книгою, то «Клавка» Марини Гримич, те що вам потрібно.
