При народженні Катерині лікарі поставили діагноз «ВІЛ» і сказали: «Вашій доньці не пощастило і це не лікується».
— Як ти прийняла свою хворобу?
— В четвертому класі, коли я вже могла раціонально мислити, мені все пояснили, але тоді я сприйняла це як належне тому, що ще не усвідомлювала всієї картини. Я продовжувала жити як звичайна дитина. Коли почали з'являтися перші випадки булінгу з приводу моєї хвороби, то кожного разу, коли я поверталась додому, я плакала і постійно задавала собі питання: «Чому саме я?». Я не обирала такої долі, ніколи не приймала наркотики і ніколи не жила відкрито статевим життям. Я дуже довго плакала, влаштовувала істерики, звинувачувала у всьому маму, оскільки мені від неї передався цей діагноз. Декілька разів навіть намагалась накласти на себе руки. Ситуацію змінила смерть нашого друга Єгора. В той момент я зрозуміла, що на його місці можу бути і я, оскільки він так і не зміг побороти свою хворобу (лейкемію). Одна справа, коли ти стоїш на похоронах дідуся або бабусі, які померли від старості, а тут ти бачиш як молодого хлопця виносять з будинку в труні. Я заприсяглась собі, що проживу довге і щасливе життя, незважаючи ні що. З того часу, я почала більше цікавитися цією темою, за порадою мачухи відвідувала різні форуми, конференції, якийсь час працювала з психологом, особливо мене від негативних думок відволікав живопис та підготовка до іспитів. Це все неабияк допомогло, і в шістнадцять років я повністю змирилась зі своїм діагнозом.
— Як реагували інші люди, коли дізнавались про твій діагноз?
— По-різному реагували, але зазвичай це була негативна реакція страху. Я завжди дивлюся на руки — як людина відразу забирає від тебе свою руку. Це дуже сумно, коли люди у XXI столітті, вважаючи себе такими розумними, такими сильними, «людина — цар природи», до цих пір не знають що ВІЛ не передається через рукостискання і поцілунки. Одного разу лікар-стоматолог навіть не захотів мені лікувати зуб, після того як прочитав у медичній картці мій діагноз. В школі були випадки булінгу, казали навіть, що я «шалава» і наркоманка, але я знаю, що мої однокласники робили це не зі злості, це були просто жарти, такий собі чорний гумор, а оскільки я дуже експресивна, то приймала все близько до серця, дуже багато нервів та сил витратила на ці переживання. Були звичайно і приємні моменти, коли люди ось, як ти та інші мої друзі спокійно до цього ставилися. Згадала ще один неприємний момент: в п'ятому класі зі мною перестала спілкуватися моя найкраща подруга після того як я розповіла їй про свою хворобу. А ось стосунків із хлопцями я боюсь, бо завжди вважала, що стану проблемою для іншої людини і мені не хотілося себе нав'язувати, та взагалі — якось страшно зізнатися своєму партнерові, що у тебе ВІЛ. Проте за це не варто хвилюватись: я ніколи не була бажаною нареченою і навряд чи нею стану.
— Яким чином ти лікуєшся?
— Лише тим, що кожного дня я приймаю дві пігулки, які підтримують моє вірусне навантаження в стабільності. Вірусне навантаження — це кількість вірусу в крові, яке вимірюється в копіях вірусу в міліметрі крові. Саме вірусне навантаження вирішує: чи можеш ти передати вірус іншій людині, чи ні. В цілому, зараз дуже хороші технології. Наприклад, якщо ти забув випити одну пігулку, то ще тиждень все буде добре, але краще не пропускати, бо пігулки можуть втратити свої властивості і не зможуть допомагати людині. Також, нам заборонено приймати їжу після сьомої години вечора, щоб пігулки ефективно діяли, також не бажано засмагати на сонці і ще знаю, якщо я зараз поїду в іншу країну, то не можу стати громадянкою цієї країни. В майбутньому я зможу народити дитину лише шляхом кесаревого розтину і мені не можна буде вигодовувати її груддю.
— Про що ти найбільше шкодуєш?
— Якщо забути про фізичний біль, то страждання і незадоволеність виникають через думки про минуле і майбутнє. Більшу частину життя ми тільки й зайняті тим, що перемелюємо тирсу минулого і турбуємося про те, що буде попереду — і майже ніколи не знаходимося в теперішньому часі. Тому зараз я намагаюся припиняти розмови про минуле, не планую занадто далеко вперед і максимум уваги віддаю тому, що відбувається прямо зараз. Мені подобається думати, що життя — це не відрізок з початком і кінцем, а неподільний атом, якщо подивитися на нього в контексті вічності. Але вічність занадто абстрактна, щоб представити її, тому в якості прикладу наведу поденків — у цих комах найкоротше життя на землі. Вони живуть 24 години, інколи всього кілька годин. У масштабах людського життя це ніщо, як і наше життя в масштабах вічності. Божевілля ділити таке скороминуще життя на відрізки — і тим більше віддавати час сумнівам, депресивним думкам. З точки зору вічності ми всі комахи-одноденки. То чому б не розчинитися в миті, жити так, ніби ніколи не помремо.
— Твоя найбільша мрія?
— Напевно багато хто подумає, що моя мрія — це стати повністю здоровою, проте життя навчило мене бути реалістом. Найбільше я б хотіла, щоб люди перестали бути такими стереотипними. Один з найпростіших і розповсюджених забобонів про те, що кожна людина має одні свої певні властивості, що буває людина добра, зла, розумна, дурна, енергійна, апатична і так далі. Люди не бувають такими. Ми можемо сказати про людину, що вона частіше буває доброю, ніж злою, частіше розумною, ніж дурною, частіше енергійною, ніж апатичною, і навпаки, але буде помилкою, якщо ми скажемо про одного, що він добрий чи розумний, а про іншого, що він злий або дурний. Дуже важливо — відчути і прийняти один одного. Всі люди різні. Важливо не примушувати ближнього бути тим, ким ти хочеш його бачити. Чи не дорікати. Все одно він залишиться собою.
— Чим життя ВІЛ-інфікованої людини відрізняється від життя здорових людей?
— Абсолютно нічим. Я також можу гуляти на свіжому повітрі, займатись спортом, закохуватись і бути коханою, побудувати власну родину, народити дітей і, врешті-решт, прожити щасливе життя!
