Софія Кримовська
У мене є кілька вишиванок, власноруч зшиті і вишиті, куплені, різнокольорові, але всі вони доволі оригінальні, більшість з авторським малюнком.
Але є вишиванка особлива, з приватного музею письменника і краєзнавця Андрія Тегерашвілі з м. Городища на Черкащині. Вона не є якоюсь унікальною за вишивкою чи крою, вишита червоним і чорним по домотканому конопляному полотну. Зшита вручну. Візерунок вишитий тоді (ймовірно на межі 19-20 століть) новомодним хрестиком. Але сам орнамент, хоч і виразно рослинний, проте давній. Повністю ручна робота, збережена не ідеально.... Саме її неунікальність і є важливою! Проста, як на той час, з доступного селянам матеріалу. Типова, яка якнайкраще відображає моду і уподобання дівчат і жінок. До колекціонера старожитностей вона потрапила років 30-40 тому. Тоді, як розповідав пан Андрій, багато хто розпродував «непотріб» з батьківських хат. Йому до оселі зносили солом'яні ночви, дерев'яні корита, солом'яні санчата, глеки, горнята, баняки, вилинялі картини, ліхтарі, черепки тощо. Купляв усе, що вважав бодай чимось важливим і цікавим. Частина його колекції (краща) стала основою краєзнавчого музею. Решта — оселилася у великій хаті, місця в якій самому письменнику майже не залишилося... Особливі експонати періоду 1930-1950 років — посуд, приладдя, меблі з поганенького дерева, гіляччя, соломи, мотузки з паклі, примітивні, бідні, як селянське життя за сталінського кріпацтва...
Сорочка, яка стала моєю майже 10 років тому, не раз латана нитками різної товщини та якості, поділ перешитий, приточений іншими швами, іншою технікою. Вишивка дівоча, але судячи з перешивань, переточувань жінка у ній ставала матір'ю. Можливо, саме цю сорочку ремонтувала, прала, знову ховала у скриню, як святиню, як те рідне, дороге, безцінне, єдине, що лишалося незайманим у нелюдських умовах виживання українського села..
Анжела Левченко
Любов до вишивання у мене з дитинства. Хоча ніхто і не вчив цьому прадавньому ремеслу. Кохаюся, як у традиційних техніках вишивання, так і в сучасних, люблю експериментувати у вишивці. З-під моєї голочки вийшло близько 200 вишиванок, які із задоволенням носить моя родина і мої друзі. Найдорожчі для мого серця — перші вишиваночки моїх синів, які я одягла їм в місяць після народження.
Для мене вишиванки — не данина моді, це любов на усе життя.
Кожна моя сорочка, сукня, блузка однаково мені дорога, одягаю під настрій. Не щодня, але і на роботу ношу, й усі свята родинні у нас у вишиванках.
Найбільше люблю лічильну гладь білим по білому (решетилівська), мережку настилом. Але і традиційною гладдю і хрестиком вишивати люблю.
Картини, рушники, серветки, то я взагалі не знаю скільки уже їх було вишито і роздаровано.
А про символи... Я навіть колись вже і не пригадаю, в яке видання, писала новелу «Бабусина скриня».
— Бабуню, а чия це я така славнюща сорочечка у нашій скрині? — здивувалася Марійка своїй черговій знахідці у скрині прабаби Дарки.
— То ще бабцю твою до хреста у ній носили, — відповіла бабуся. — Глянь, яка вона благенька уже, аж світиться. Немовляткам завжди дарували крижму — символ сорочки, дитинку немов зодягали у світло. Слово «сорочка» означало «сорок», тобто сорок енергій, що надавали повну опіку небес. Недаремно, маючи на увазі щасливу людину, говорять: «У сорочці народився».
— Я також чула такий вислів. Так гарно! А рушників скільки у вас!
— Так, усі сама вишивала.
— І ваші золоті ручки не зболіли від такої роботи?
— Ні, моя дорогенька, навпаки, вишивання мені завжди додавало сил. Яка б зморена не була, а все одно ввечері бралася за голку.
— А цей ось, який кумедний з пташками.
— Дивися уважно, бачиш кожна пташечка має тут пару на рушничку. То до щастя і кохання їх так розсаджували на полотні. Соколи, голубочки й півники символізують пару. Дивися, як вони гарно одне до одного голівками сидять, в дзьобику тримають гілочку з ягідками калини — символ нової сім'ї. А на це ось глянь. Ластівочки летять, а ще соловейки і зозульки. Так, ластівка — вірна супутниця людської оселі. Ця пташка завжди несе добру звістку. Соловей і зозуля полюбляють дівочі рушники, вони сумують, якщо їх вишили непевно, але все ще попереду. Бо «соловей щебече, собі пару кличе». А про зозулю співають: «До Петра зозулі кувать, кувать. До осені дівці гулять, гулять». Цих пташок найчастіше вишивають на гілці калини, що символізує продовження роду.
— І як то ви все знаєте?
— То таку нехитру науку передавали з вуст у вуста, з покоління в покоління. Вишивали і співали. Рушник, як пісня, виткана чи вишита на полотні. Без рушника, як i без пiснi, не обходилося народження, одруження людини, проводжання в останню путь. Рушником накривали діжу після випікання хліба, ставлячи її під образами на покуті, чарунковими рушниками перев'язували кумів i старостів, хлiбом-сiллю i зараз зустрічають дорогих гостей. Пам’ятаю, як у перший день огляду озимини йшли в поле гуртом-родом. Попереду батько ніс на рушнику хлiб-сiль, у кошику, накритому рушником, несла різне частування мати. На зеленому полi розстеляли рушник, клали їжу. Так робили i в перший день оранки, сiвби та жнив. Пiсля закiнчення жнив господар зустрічав женців з хлiбом-сiллю на рушнику, а тi одягали на господаря обжинковий вінок.
— А ще розкажіть, бабуню. Що ще вишивали на рушничках?
— Які тільки узори не придумували українські майстрині! Сипали і квітами на полотні. Колись в стародавні часи калину пов'язувалася з народженням вогненної трійці: Сонця, Місяця і Зірки. Тому і отримала калина таке ім'я від назви Сонця — «Коло». А тому що ягоди червоного кольору, то і стали вони символом крові і безсмертного роду. І весільні рушники, дівочі і навіть чоловічі сорочки оздоблені кетягами калини. Виноград розкриває радість створення сім'ї. Сад-виноград — це життєва нива, на якій чоловік — сіяч, а дружина зобов'язана ростити і доглядати за родовідним деревом. З давніх часів в Україні святили мак і їм обсівали людей і худобу, тому що вірили, що мак має чарівну силу, яка може захистити від будь-якого зла. Також вірили, що навесні поле після битви покривається маками. Ніжна і трепетна квітка несе в собі незабутню пам'ять роду. Дівчатка, в сім'ї яких був загиблий, з любов'ю і тугою вишивали узори маку на сорочках, а на голови одягали вінки з семи маків, обіцяючи цим ритуалом зберегти і продовжити свій рід. Та я всього, дитино, і не згадаю уже. Це ще мені моя бабця розповідала, а їй її бабця. Ота от.
— А я неодмінно своїй донечці розповім.
— Правильно, бо той, хто не знає історії й традицій роду свого, хто не шанує праці своїх дідів-прадідів, не матиме і майбутнього, — баба Дарка погладила кульбабову голівку своєї правнучки та й знову до роботи.
Василь Семенчук
Точно не знаю, скільки маю вишиванок, але певно більше десяти.
Коли настрій є і хочеться одягнути вишиванку, тоді й одягаю. Мені приємно її носити, от і все.
У мене є декілька святкових, одна з них — біла по білому, їх одягаю дуже рідко, декілька разів на рік. Є сорочки — концертні. Їх у нас десь чотири, які саме для концертів. У нас є й улюблені, перші сорочки, вони у нас вже просто лежать — випробувані часом, людьми, сценами, дорогами, ми їх не одягаємо, вони стали, напевно, нашими оберегами. Вони нам дуже дорогі.
Хоча, взагалі, вишиту сорочку повсякденною й не назвеш. А я, та й наш гурт, одягаємо вишиті сорочки досить часто, не менше трьох сорочок у місяць. Вони різні за вишивкою, за орнаментом.
Я не дуже дотримуюся регіональних традицій. Я думаю, що вишиванка відображає, насамперед, приналежність до великої території, а не лише до певного регіону.
Останнім часом моя улюблена вишиванка — вишита зеленим, я в захваті від цього кольору.
Ще в мене є дві дуже старенькі сорочки, їх мені віддали бабусі десь на початку двотисячних років. Вони не дуже зручні для носіння, бо були пошиті на людей, які жили років 100 тому, а ми ж відрізняємося трохи від наших предків. Я бережу ці сорочки і одягаю їх дуже-дуже рідко, але стараюся, щоб вони були на виду, щоб за них не забуватися. З точки зору техніки — вони дуже прості: вишиті хрестиком, червоним і чорним кольорами. Але дорогі тим, що давня і люди віддавали їх із трепетом і в «добрі руки».
Є сорочки, які нам вишила на замовлення Світлана Господаренко — вони різними нашими улюбленими для кожного кольорами, а орнаменти широко-українські, а основа в усіх — дуб.
Є ще даровані. Одна з них — біла по білому, наша майстриня Наталія Осіпенко вишила. Сині сорочки з відкладним комірцем нам теж подарували.
Є реанімовані сорочки — тканина розлізлася, а вишивка збереглась. Нам, дякувати Світлані, їх врятували, перенесли вишивку на нові сорочки.
Всі сорочки хочеться берегти. Але наші сорочки живуть хороше активне життя.
