29 квітня у світі відзначають Міжнародний день танцю. З цієї нагоди УманьNews.City підготував розмову про танець і хореографів із уманським хореографом, завідувачкою кафедри хореографії, кандидаткою педагогічних наук, професоркою Уманського державного педагогічного університету Людмилою Андрощук.
— Пані Людмило, з чого почалося Ваше життя в танці?
— Моє життя розпочалося із захоплення мистецтвом — з раннього дитячого віку я займалася музикою, ходила в танцювальний гурток, дуже багато читала, дуже любила цей такий загадковий мистецький світ. Мої батьки вчителі. Батько багато років працював директором школи, а мама — вчителем початкових класів. Батьки у мене були дуже строгі і вимогливі, завжди підтримували, але завжди вимагали, щоб від того, чим я займаюся був гарний результат.
Я була із першого набору спеціальності «Початкове навчання і хореографія» в Уманському державному педагогічному університеті. Нас тоді було багато — більше 30-ти осіб, ми стали першим набором. Ця спеціальність існує й досі, а ініціатором відкриття був Вадим Васильович Костриця, він зумів це організувати. Спочатку спеціальність була додатково до початкової освіти, а потім ми перейшли уже в інший статус — створено Факультет мистецтв і спеціальність «Хореографія». Зараз ми випускаємо вчителів саме хореографії.
Хореограф Вадим Васильович Костриця
— Ви згадали про Вадима Кострицю. Як відбулася ваша перша зустріч?
— Вадима Васильовича я зустріла ще до вступу в університет. Я тоді навчалася в медучилищі, але виявила бажання вступати в педагогічний університет. Танцювальна творчість мені була надзвичайно цікавою, я вирішила спробувати себе в цьому. Тому звернулася до Вадима Васильовича, щоб він мене попередньо подивився і сказав чи варто мені взагалі подавати документи на хореографію. А потім, коли я уже вступила в університет, то, звичайно, вчились ми у Вадима Васильовича.
— Яким Ви його пам’ятаєте?
— Вадим Васильович був дуже яскравим, він завжди був зіркою для всіх студентів, для всіх своїх вихованців, учнів.
— Він створив колективи у Будинку культури і у педагогічному коледжі, в університеті відкрив спеціальність і створив народний колектив «Яворина», який досі існує. Вадима Васильовича ми дуже любили, шанували.
— Якщо ж говорити про Міжнародний день танцю, то який танець Ваш улюблений?
— Є хореографи, балетмейстери, які захоплюють мене, як творці, на яких я орієнтуюсь, як на взірець постановника, балетмейстера. Це Борис Ейфман, він поєднує в своїй творчості класику і сучасну хореографію. Мене захоплює, що у своїх спектаклях він використовує дуже цікаві сюжети, надзвичайно цікаві теми і глибокі емоційні переживання, наприклад, балети «Анна Кареніна», «Червона Жизель», «Розен». Ще Моріс Бежар — балетмейстер-модерніст, який чи не єдиний збирав стадіони на своїх спектаклях. Його спектаклі несуть неймовірну емоційну глибину навіть без сюжетів. Саме ці балетмейстери змушують мене дуже глибоко емоційно переживати і я також в своїх роботах прагну до того, щоб вони не були пустими, а щоб вони несли якийсь глибокий зміст, спонукали глядача глибоко переживати.
— Одна із ваших хореографічних вистав, які змусили мене глибоко переживати— «Собор Паризької Богоматері». Скільки років уже постановці і як вона з’явилася?
— 17 років уже. «Собор Паризької Богоматері» — це була перша наша робота, як розширена хореографічна форма, як вистава і це було дуже цікаво. Тоді вийшов і був дуже популярним мюзикл «Собор Паризької Богоматері», мені сестра привезла цей диск і сказала, що така є неймовірна річ. Мене дуже це зацікавило, я подивилась сам мюзикл і вирішила, що потрібно спробувати, запропонувала студентам і, звичайно, вони мене підтримали, тому що всім було дуже цікаво. Спочатку ми показали його в університеті і вирішили, що цей твір достойний показу на більшій сцені. Вирішили поставити його в Будинку культури, спеціально для цього зробили декорації і показували ми його чимало разів в Умані і Черкасах. Дійсно, це була така дуже популярна річ, дуже багато відгуків отримали і багато хто просив нас ще і ще раз показувати цю виставу.
— Чи не було думок поновити виставу і ще раз показати, чи це дуже велика робота?
— Робити виставу — це дуже багато часу, сама робота — це кілька місяців. Якщо ми говоримо про професійний театр, то там щодня люди займаються тим, що приходять на репетиції. А в нас час для репетиції постановки — це вечірній час, оскільки зранку пари. Тому зараз щороку ми обов’язково робимо якийсь проект і показуємо його кілька разів. А потім ці студенти випускаються і з новими студентами ми знову створюємо якийсь проект. Але деякі вистави, наприклад, «Майстер і Маргарита» ми показували на сцені Черкаського обласного драматичного театру в 2008 році, потім у 2015 році теж на сцені цього ж театру ми показували «Право на життя» (хореографія проти наркоманії та алкоголізму). Це вистава, яку ми показали 11 разів у різних куточках України — в університеті кілька разів, в драмтеатрі в Черкасах, в Київській області. І чомусь, на жаль, ми не показали цю виставу на сцені Уманського Будинку культури.
«Майстер і Маргарита»
— А як Ви вирішили ставити «Карміна Бурана»?
— Це було випадково. Ми разом із колегою Оксаною Сухецькою були в профорієнтаційній поїздці і вона запропонувала зробити такий спільний творчий проект. Я підтримала, потім підтримали студенти і вийшла дуже цікава робота. Звичайно, було складно, бо твір для хору і складний для хореографії. Але результат вийшов дуже цікавий.
— А як відрізняються сучасні студенти і ті, яких Ви навчали і з якими працювали років 10-15 років тому — як у них змінюються смаки, що вони тоді у Вас питали і що запитують зараз?
— Студенти, звичайно, змінюються, змінюються покоління і молодь трішки інша зараз.
Наприклад, у нас в однієї дівчинки була серйозна травма коліна і їй було заборонено танцювати, а вона каже: ні, бо серйозний концерт. Вона робить блокаду і танцює, хоча розуміє, що не можна і лікар розуміє, що не можна, всі це розуміють, але якісь є вищі цінності в людини, людина прагне до досконалості, до творчості, не може підвести інших. Ще у нас був випадок на «Майстрі і Маргариті» в Черкасах — під час спектаклю зіткнулися дві танцівниці сестри-близнючки, коли вимкнули світло. Одна з них зламала ніс під час спектаклю, але дотанцювала до кінця зі зламаним носом та страшним болем, а вже коли вийшла за куліси — почала плакати. Два роки тому під час виступу одна дівчинка травмувала сухожилля, дотанцювала скільки могла і просто впала за кулісами. Ніхто з глядачів не бачив, що там є якась проблема. І таких випадків дуже багато. Діти демонструють неймовірну мужність, силу, витривалість і відданість своїй праці. Ми завжди говоримо, що наші діти — це не професійні артисти, це лише діти, студенти, але на сцені вони демонструють неймовірні виконавські таланти і неймовірно створюють образи, демонструють акторську майстерність.
— Чи слідкуєте за своїми студентами — як у них далі складається творче життя?
— Звичайно, ми слідкуємо за багатьма, товаришуємо у соціальних мережах і запрошуємо на наші заходи. Багато наших випускників працюють і з дітьми в школах мистецтв, і в будинках школяра, і в загальноосвітніх школах, керують колективами, приватними студіями. Також багато хто є учасниками професійних танцювальних колективів, зокрема, Віктор Чемерисюк танцює в Черкаському народному хорі, потім Оксана, Іра Кришталь танцюють у колективі Чернігівської обласної філармонії. Багато наших випускників працюють у Вінницькій філармонії. Життя по різному складається, багато працюють танцівниками за кордоном, за контрактами в різних країнах світу.
— Чи Ваші діти так само захоплені танцем, як і Ви?
— Мої діти гарно танцюють, але в кожного з них є своє захоплення і я в них вірю. Старший син Влад, йому вже 24 роки, закінчив Національний транспортний університет, в нього така суто технічна чоловіча спеціальність. Та він навчався в 9-й школі. Директорка, Ірина Іванівна Тенц, казала, що в нас в школі всі обов’язково або танцюють, або співають, по-іншому не може бути, тому Влад і співав, і танцював в школі. Молодший син Олег багато років займався спортом (футболом і баскетболом), але коли постала проблема вибору професії, то він спочатку сказав, що хоче, як старший брат — іти навчатися в той самий вуз, але ми переконали його, що в кожного має бути своя позиція, у брата одне, а в тебе — інше. Він вступив у Львівську політехніку, а там його настільки захопила творча атмосфера, КВН, театральна студія, що він зрозумів — його місце на сцені. Я запитала: чому ж ти в школі цього не говорив і не цікавився цим? Він пояснив, що потрапив у таку творчу атмосферу, де його помітили, підтримали і він вирішив займатися тільки цим. Наступного року він знову здав ЗНО, пройшов творчий конкурс і тепер вже навчається в Львівському національному університеті ім. Франка. Він пише музику, робить пародії, пише пісні, займається дизайном — тобто абсолютно творча дитина, можливо, мої гени трохи передалися йому.
— Уявіть собі: велика танцювальна зала, Ви вмикаєте музику і танцюєте. Який танець це був би?
— Ну, це було б щось дуже глибоко філософське. Мене часто запитують, чому я ставлю такі роботи, як це пов’язано із моїм особистим життям чи із тими темами, які мене цікавлять. Я можу ставити те, що я осмислюю, що я розумію, щоб через своє осмислення це донести до людей. Наприклад, одна з останніх робіт, яку я поставила — це «Contra spem spero» («Без надії сподіваюсь») за Лесею Українкою, на музику українського композитора Олександра Шимка.
— Тобто Ви читаєте вірш, і Ви вже бачите його в русі, в танці?
— Ні. Просто я прочитала вірш цей і він мене змусив плакати. І, коли ти дуже глибоко переживаєш, ти розумієш, якщо ти зможеш передати це в рухах, ти підсилиш це розуміння, тому що це сприйняття слова і сприйняття руху. В музиці Олександра Шимка пісня звучить як голосіння — такий стиль незвичайний, навіть важко спочатку уявити, що під таку музику можна танцювати. Я зрозуміла, що це дуже сильно, якщо мені вдасться зробити хореографію на цю музику, це буде поєднання трьох сил: слова, музики і танцю.
Багато людей вважають, що хореографія це дуже проста справа — як часто кажуть: «Два прихлопа, три притопа». Насправді, хореографія — це дуже складна річ, це не є просто рухи, не є просто спорт. Це дуже багатогранна робота, тут має працювати не лише тіло, а і розум, і серце. І день танцю — це день народження видатного французького балетмейстера Жана Жоржа Нолера, який говорив, що хореограф має знати абсолютно все — філософію, літературу, театр, геометрію, анатомію, фізику і це правда.
