В Україні 14 березня відзначається День українського добровольця. Саме 14 березня 2014 року просто з Майдану перші добровольці відправились на тренувальну базу в Нових Петрівцях, що під Києвом.
Внесок першої хвилі добровольців важко переоцінити, адже на першому етапі війни Україна зіткнулася з тим, що далеко не всі професійні військові були готові захищати свою державу. Добровольчі батальйони дали змогу провести мобілізацію і підготувати професійну заміну добробатам. В перших лавах захисників, які пройшли вишкіл в Нових Петрівцях і добровільно пішли на війну були уманчани Микола Білан і Юрій Барилюк.
Микола і Юрій — не юнаки. Коли почалася війна на Сході, їм обом вже було за 50 років. Кожен з них мав свій погляд на життя, свою справу, родину, друзів і достатньо поваги в суспільстві. Якби вони залишилися в тилу і займалися волонтерством, як тисячі інших, ніхто б не засудив. Але у обох чоловіків було загострене почуття патріотизму, тому обидва пішли на війну добровольцями. На той час чоловіки не уявляли для себе іншого шляху. Спочатку Білана і Барилюка не хотіли брати в АТО, але вони домоглися особистого втручання генерала Кульчицького, здали всі нормативи на відмінно та довели своє право захищати Батьківщину.
Микола Білан, позивний «Старшина»
У мене був позивний «Старшина», тому що виконував усі обов’язки. Позивний був обов’язковим, можливо аби засекретити, тому що ніхто не знав куди йдуть, що робитимуть і чи повернуться назад. Хоча ніхто не знав куди ми йдемо, але за час вишколу уже згуртувались, відчули надійне плече.
Уже тоді гора Карачун була в оточенні. Для «Уманського взводу» організували колону з БТРів і через три дні Микола з побратимами вже були в самому пеклі: одразу пролунали шквальні постріли. На них чекали… Чекали і накрили вогнем — тих, хто приїхав і хто ще не встиг поїхати.
Взвод був оточенні, води не було. Не вистачало напитися, не те що купатися. Витиралися вологими серветками. БТРами підвозили воду, а от з їжею проблем не було, адже вже тоді волонтери присилали допомогу, навіть зробили на Карачуні скважину.
Ми всерйоз замислились над магією цифр. З нами воював батюшка Макарій з Західної України, Київського патріархату. Разом ходили на пости, проходили навчання, морально і духовно нам дуже допомагав.
Бійці всіляко намагалися зупинити ворога: підбили танк, БМП, «давали прикурити». Микола розповідає, що близькі бої теж були. Гора Карачун — стратегічно вигідна і її намагалися всіляко захопити.
— Ми відбивали обстріли і прямі атаки. Десантники, які стояли поруч були вражені, що ми не підготовлені втримали позиції.
Найбільшою приємністю, згадує Микола Білан, стало те, що коли «Уманський взвод» після ротації повернувся в Умань їх урочисто зустріли на площі. Саме тоді він відчув гордість за український народ.
Юрій Барилюк, позивний «Барс»
«Барс» тому, що вишкіл проходили в Нових Петрівцях, на базі «Барс». І зараз, коли телефонують знайомі, військові-побратими, то часто говорять: «Барс, привіт».
Юрій згадує, що підготовчі заняття на базі спецпризначенців «Барс» тривали півтора місяці. Вишколювали їх спецназівці — люди, які охороняють посольства, які пройшли бойові дії та знають свою справу. Добровольцям по прискореній програмі дали необхідні військові знання і навички. Дивились, хто більше до чого має хист: мінування, снайперська діяльність, диверсійна робота тощо. Добровольців добре готували, проте ніхто не знав до чого.
— Ми їхали в АТО. Але куди саме не зали. Потрапили спочатку в Ізюм, а потім уже на Карачун. Той патріотизм, який був ще в Петрівцях, він залишався від початку до кінця, ми безстрашні, можна сказати, були і рвалися в бій. А от коли їхали в автобусі, загруженому боєприпасами, то дві години мовчали. Страху до того в нас не було, а тут усі мовчали і кожен обдумував що далі.
Основним нашим завданням було втримати Карачун — вершину, з якої було видно Слов'янськ, дорогу на Краматорськ, та селище Билбасівку — стратегічно важливий об’єкт. На той час там ще працювала ретрансляційна вежа, яка до останнього передавала сигнал. Вежа трималась на шести тросах, проте щільність вогню була така, що перебила троси і конструкція впала.
Коли ми були на Карачуні, зайшли перших три танки з Росії, вони перетоптали наші пости, загинуло багато хлопців зі сторони Семенівки. В нас навіть протитанкової зброї не було, ми були лише з автоматами. Я зрозумів, що якщо ці танки пройдуть повз наші позиції і підуть на Київ, то вони візьмуть столицю за три дні. Це було не АТО, а справжня війна.
Серед наших земляків-уманчан багато достойників, яким ми вдячні за їхнє рішення йти і захищати Україну в найстрашніші часи російської агресії в Криму та на Сході. День українського добровольця це добра нагода подякувати нашим бійцям за мир та спокій в наших домівках, вшанувати мужність та героїзм тих, хто не повернувся з війни.
Повну версію телевізійної програми «Земляки, якими пишаємося» з добровольцями Юрієм Барилюком і Миколою Біланом можна переглянути за посиланням.
