Уманчанин, учасник ІІ Світової, полковник у відставці Андрій Поліщук був очевидцем подій, які відбувалися біля Умані та в самому місті із січня по березень 1944 року.
Андрій Петрович уродженець Уманського району, призваний на військову службу Уманським військкоматом у 1944 році — за чотири місяці до свого 18-ліття, у званні старшого сержанта воював у складі 4-го Українського фронту, був учасником боїв на Закарпатті, у Чехії, Угорщині, Відні.
Після війни жив в Умані. Закінчив школу ревізорів, працював керівником райспоживспілки, був депутатом районної ради, членом виконкому районної ради. Почесний ветеран міста, голова комітету інвалідів війни міської ради ветеранів.
У моє рідне село солдати вступили 6 січня 1944 року, на різдвяні свята. Ночували у нас в хаті і серед ночі по рації командиру передали: «…щоб не попасти в оточення, вийдіть на Бузівку і займіть позиції по Тікичу…». І вони зібралися. Але командиру і солдатам видно жалко мене було, бо сказали: «Хай іде з нами Андрій, а інакше його німці тут або знищать, або заберуть у Німеччину». Я вирішив піти з ними. Таким чином я пробув у Бузівці з 6 січня по 2 березня. Робив усе те, що робили солдати. Вони мене одягли, взули і дуже добре до мене ставилися.
2 березня була дана команда тим частинам, де я був, здійснювати наступ на Умань. Жодного зіткнення німців із нашими військами на відрізку від Бузівки до Родниківки не було — літаки налітали, але війська рухалися вночі, вдень відпочивали в селах. Вранці 6 березня ми підійшли до Родниківки, в районі Дмитрушок і Гереженівки бомбили, звідти йшли інші наші війська. Тоді я попрощався із командиром і солдатами, які мене прихистили і пішов у своє рідне село.
Через чотири дні ми з товаришем йшли в Умань. Вийшли на «Софіївку». Вона була зруйнована, жодних скульптур, все розбите, зламане. Дерева зрізані і пеньки стояли висотою з людський зріст. На Садовій було веселіше, були цілі будинки. А в центрі — трагедія. Від будинку навпроти «вічного вогню» залишився лише один поверх. Навколо центральної площі залишились лише будинки, де Центральна бібліотека і банк. Там, де сьогодні поштове відділення і готель були руїни. По вулиці Незалежності вціліла будівля технікуму механізації, училища, краєзнавчого музею, поліції. По самій вулиці важко було проїхати і пройти — все було захаращено машинами, танкетками. До того ж більшість автомобілів була спалена — німці спалили. Коли ми поцікавилися, хто ж зірвав міст, то розповіли, що самі німці. По вулиці Кизила Андрія (колишня Коломенська) теж стояли автомобілі.
В селі я служив у винищувальному батальйоні, поки мене не призвали в армію у квітні 1944 року.
