Над опрацюванням щоденників працювали четверо науковців: упорядники Валентина Піскун та директор ДІАЗ «Стара Умань» Владислав Давидюк, допомагали Тетяна Котенко та Інна Яворівська — співробітниці Інституту української археографії та джерелознавства імені М. Грушевського НАН. Робота велась майже три з половиною роки.
— У цій книзі ми запропонували два щоденники Курінного за 1919 рік: №21 і №22. Я, як історик, вважаю, що 1919 рік в період Української революції — це був вирішальний рік в тому, куди і як в подальшому буде розвиватися Україна. І ось цей переломний період детально і пощоденно описано у щоденниках Курінного. Щоденники розпочинаються із 18 березня і до 20 грудня 1919 року і за цей час він щоденно записував, які подію відбувалися в Умані. Також, як людина, яка цікавиться усім, що робилося довкола, то він записував, часто робив вирізки і виписки із подій, які діялись поза межами Умані на загальнодержавному рівні. Це дає можливість побачити те, що ми називаємо в історії, множинність історичних досвідів, які були у період Української революції — не один досвід якоїсь конкретної людини, а множинність досвідів. Він описує, що за 1919 рік влада в Умані змінювалась 9 разів, — розповіла завідувачка відділу джерелознавства новітньої історії України Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського НАН України Валентина Піскун.
За словами Валентини Піскун, в книзі наведені не лише записи із щоденника Петра Курінного, а й його біографія, яку ретельно дослідили та перевірили спеціально для цього видання. Наприклад, з’ясували, що Петро Федорович не закінчував київського університету, а усі свої знання отримав за рахунок самоосвіти:
— На його щоденниках можна простежити тенденцію ставлення населення до процесів зімни влади, ставлення до різних форм влади, які приходили. На сторінках своїх щоденників інакший термін, як російські більшовики, він не вживає. І рефреном таким звучить по всьому щоденнику, в який спосіб ці російські більшовики захоплювали владу на території України. До певної міри в нього виник пієтет, на певному етапі, до можливостей монархічного руху в Росії — налагодити якийсь порядок. І коли прийшли війська Денікіна, він зрозумів, що цього порядку апріорі не може бути. Чому? Український банк закривають, українську гімназію — закривають. І він там наводить, знаєте, суперовий факт: помер один чоловік і на його могилі інший виголосив промову українською мовою, на наступний день його заарештували денікінці за те, що він говорив українською на могилі померлого товариша. Тому він і в цьому не бачить перспективи — у монархічному розвитку і підтримці українцями монархічної влади в Росії. Ну, і нарешті, ми можемо побачити як він описує повстанський рух, себто махновський повстанський рух. Територія Уманщини, і аж до Кіровоградщини, — це на той час територія діяльності махновського руху, повстанців. Він з дуже великою негацією ставився до людей, які попирають приватну власність — для нього приватна власність це було недоторкане. І коли йдуть грабунки майна, він засуджує це. Ну, і нарешті, його ставлення до української влади. Воно, напевне, виражається у такому вжитому ним терміні «петлюрівська влада». Є дні такі фрази, які я можу зацитувати. За 2 січня 1919 року пише: «Пішов до магазину, в магазин завезли книги Шевченка, коштують 12 рублів, до них прикладається портрет нашого отамана героя Симона Петлюри». І вже восени 1919 року пише: «Петлюрівці — це була єдина армія, яка не грабувала, а за все платила гроші». І показує, з яким пієтетом Умань зустрічала армію Симона Петлюри, як вони очікували, що Петлюра зайде в Умань — на жаль, тоді, коли всі приготувалися зустрічати його в центрі міста, він не зміг приїхати, бо його затримали в Христинівці. Це показує ставлення до української влади, хоча щоденники написані російською мовою. Він був бюрократом російської системи, вихований в російській системі дійсності. Але по цьому ми можемо визначити його ставлення до різних влад, які змінювалися в Умані.
Петро Федорович Курінний (1852-1931) — житель Уманського Івангородського передмістя, селянин, мировий посередник, особистий почесний громадянин Умані, впродовж майже 30-ти років вів щоденні записи про події у його житті.
— За 1919 рік цей чоловік прочитав понад 18 книжок різних авторів. Пише: «День був тяжкий, прийшов додому, читаю твори Андрея Печерського». Він прочитав Шеллера-Михайлова, Чехова, Станюковича, Адріана Кащенка, Грушевського «Нарис історії українського народу» — читацькі інтереси у нього були доволі різноманітні. Також полюбляв пресу. Але, на відміну від багатьох інших людей, він з критичністю ставився до тієї інформації, яку отримував із преси. Він її перевіряв. Навіть у своїх щоденниках писав: «чутки не підтвердилися». Також цікаво, він часто зазначає, що преса перебріхує. Багато в нього рефлексій про міжнаціональні стосунки. Засуджує, коли трудящого єврея виселили з будинку. Засуджував єврейські погроми. Особливо те, що стосується містечка Дубова, де у 1919 році відбулися єврейські погроми. Але водночас пише, що ті люди так само якось підігравали тій більшовицькій владі. От, наприклад, пише: «як тільки зайшли українські війська в Умань, всі газети зразу стали українськими, хоча до цього працювали на більшовиків». Тобто, на побутовому рівні його розуміння тих процесів, які відбувалися, дуже добре віддзеркалюють те суспільство початку двадцятого століття. Але хочу сказати, що ще багато того що в нього написано, ми можемо переносити навіть день сьогоднішній — його роздуми з приводу того як відбувалися події, що відбувалося в той чи інший час, — розповіла упорядниця видання Валентина Піскун.
