Олександр Якішин військовий у четвертому поколінні — прадід, дід, батько — усі військові. Він потрапив до Афганістану із Білої Церкви, служив тоді у 72-ій мотострілковій дивізії і у листопаді 1981 року направлений для проходження служби в Афганістані. На той час мав двох дітей — двох років і п’яти місяців. В Афганістані служив у 108 мотострілковій дивізі командиром автомобільного взводу, через два місяці був помічником начальника штабу, ще через місяць виконував обов’язки начальника штабу окремого батальйону матеріального забезпечення. Був в Афганістані майже два роки. У 88 році на три місяці, із серпня по жовтень, направлений до Чорнобиля із мотострілковою дивізією начальником відділу комплектування українського сектора. Полковник Збройних Сил України, звільнився у запас після 23,5 років служби.
— В кінці вересня 1983 року вийшов із Афганістану. Відчуття були неймовірні, коли прилетіли в Тузель, військовий аеродром під Ташкентом, — вже не потрібно нічого боятися, знаєш, що тебе туди вже не пошлють, війна для тебе закінчилася. Як на крилах летів додому, до сім’ї і дітей.
Розповідає, що й до сьогодні найчастіше згадує своїх друзів та товаришів по службі:
— Найчастіше згадую близьких друзів. Мені пощастило, що у мене був начальник штабу батальйону, потім він став командиром батальйону, Антонов Микола Веніамінович. Згадую першого командира батальйону майора Кульчія. Згадуються хлопці — командири взводів, з якими я прийшов та ті, які загинули. У нас був медик у 72 дивізії Слава, потім попросився поїхати другий раз і загинув. Сергій Межуєв — підірвався на міні, залишився без рук і ніг. Дуже багато спогадів. Багатьох згадуєш.
Проте Олександр Якішин розповідає, що є спогади, які ніколи не хочеться згадувати:
— Не хотів би згадувати про кров, яку довелося бачити, про втрати, які довелося пережити, про вантаж «200» та про «чорний тюльпан». Мені одному із небагатьох у свій час довелося тримати в руках «чорний тюльпан». У 1982 році перед 9 травня мене від штабу дивізії направили до Кабулу із зошитами «чорний тюльпан» — це були два зошита на 96 сторінок. Чому називається «чорний тюльпан» — на самому початку посадили якогось сержанта в штабі армії за обліком втрат і він на першій сторінці намалював «чорний тюльпан». І з того часу всі ці зошити отримали таку назву — «чорний тюльпан».
Як розповідає пан Олександр, для того, щоб у мирному житті забути страхи війни, кожен із афганців знаходив собі справу до душі. Він своє захоплення знайшов близько трьох років тому і тепер щоосені запасається каштанами.
— У перший місяць після повернення була відпустка, я проводив час із дружиною і дітьми. А потім повернувся на службу, отримав призначення в Умань. Тоді не було реабілітації і кожен знаходив відраду в чомусь своєму — риболовля, машина, мотоцикл. Скажу так: чим старшим стаєш, тим більше все згадується. І щоб себе заспокоїти, десь три роки тому я почав займатися мініатюрою — вирізаю фігурки зі звичайних каштанів. Це заняття дуже заспокоює. У мене дві внучки–близнючки і я роблю їм поробки в садочок. І вони задоволені, і я задоволений, що їм є що показати, а мені чим їм допомогти. Мої мініатюри цільні, не клеєні, вирізаю їх звичайним ножем для шпалер, покриваю лаком для нігтів. Коли беру до рук каштани, сама їх форма підказує, що це буде за фігурка. Буває тиждень нічого не вирізаю, а буває так захоплююся, що й покидати не хочеться.
