Сучасні діти живуть у світі соцмереж, скролінгового мислення та надлишку потокової інформації. Вони мають все, аби не залишатися на самоті, але, часто, саме серед цієї круговерті ризикують бути самотніми. Така вразливість перед оточуючими часто може стати одним із факторів, що породжують булінг. Адже цькування — це, в сучасних реаліях, не тільки про насилля вербальне, але й мережеве — його важче вирахувати, ідентифікувати, а отже й важче запобігти чи протидіяти.
Скільки людей, стільки й думок стосовно булінгу: хтось обходить цю тему далекою дорогою, хтось відверто говорить про наболіле, інші намагаються згладжувати гострі кути, аби не бути втягнутим у проблемну ситуацію, є й такі (і щиро хочеться вірити, що їх меншість), хто вперто заперечує очевидну важливість цієї теми (особливо прикро, якщо такі люди мають важелі впливу для розв’язання цього вузла проблем, але не користуються ними).
Статистика досліджень проведених в 2016 році ЮНІСЕФ свідчить, що більше половини опитаних стикалися із різноманітними проявами булінгу, а 89% погодилися, що в Україні проблема цькування є. Утім, тривалий час серед нашого суспільства дана тема була табуйованою. Про таке мовчали, або лишень шепотіли десь при хатніх розмовах. Зізнатися у тому, що стаєш жертвою знущання з боку оточення, часто не менш болюче й травматично, аніж самі прояви булінгу. На щастя оновлене законодавство допомагає боротися із проявами фізичного, словесного чи іншого насилля в освітньому процесі та поза ним. Згідно Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії булінгу (цькуванню)», що набув чинності з січня 2019 року, тлумачить нам, що булінгом називають діяння учасників освітнього процесу, які полягають у психологічному, фізичному, економічному, сексуальному насильстві, у тому числі із застосуванням засобів електронних комунікацій. Тішить те, що й медіа простір не стоїть осторонь цього болючого питання, прикладом чого може слугувати поява українського серіалу «Перші ластівки» — важкий, жорсткий, але вкрай потрібний медіапродукт на нашому телебаченні. Він виразно демонструє, що проблеми підлітків, то не щось «заокеанське і нас не стосується», а насправді вони є тут і тепер. Хоч серіал про підлітків, але перш за все адресований саме дорослим, аби вони не ігнорували проблемних ситуацій, що виникають прямісінько перед носом.
Де зароджується булінг?
Помилково вважати, що булінг зароджується у школі. Виховання в родині, роки в дитячому садку, ось де може початися повільне, але цілеспрямоване зведення цього троянського коня конфліктів. Часто найближче оточення, навіть не усвідомлюючи наслідків, зводить підґрунтя для майбутньої агресивної поведінки своїх чад. Аналогічна ситуація й з дитсадочком — це чи не перше місце, де відбувається пряма дитяча взаємодія і виникають конфліктні ситуації, які можуть засіяти перші зерна непорозумінь. Утім, найважливіше, аби самі батьки не були сіячами розбрату, свідомо чи несвідомо використовуючи дітей як вишуканий інструмент у власних «дорослих війнах», мимоволі стаючи героями романів на кшталт «Великої маленької брехні». Школа, натомість, може слугувати лише місцем зіткнення булера та його жертви, і далеко не завжди джерелом усіх проблем. Проте, чи не у кожному класному колективі наявні агресори та їхні жертви, а знущання, натомість, може мати різне втілення: словесні образи, погрози, глузування (і через Інтернет мережу також), прояви фізичного насилля, примус до дії, тощо.
Найбільший ворог у пошук порозуміння із дітьми — це байдужість. І всі учасники освітнього процесу, а це вчителі, батьки й самі учні, не повинні лишатись осторонь, якщо стають свідками цькувань. Адже бездіяльність, це теж дія, що карається законом і несе за собою відповідальність.
Що ж варто робити?
Вчителям — вчасно реагувати, моніторити ситуації та намагатися не допускати будь-яких проявів словесної, фізичної чи іншої агресії в учнівському колективі. Корисно налагоджувати комунікацію з класними колективами, не відгороджуватися від спілкування. І вразі потреби залучати психологів, соціальних педагогів. Не слід забувати, що й сам вчитель може стати об’єктом булінгу.
Батькам — приділяти більше уваги своїм дітям, не вибудовувати бар’єрів спілкування; поважати особистий простір свого чада, але й не бути байдужими до їхнього життя, особливо в період дорослішання, коли світ сприймається надто гостро. Не ігнорувати тривожні дзвіночки, у вигляді надмірної роздратованості чи, навпаки, апатичності дитини; різкої зніми настрою; небажання відвідувати навчальний заклад; проблем зі здоров’ям, які пояснюються психосоматичним станом. Корисними можуть бути такі собі «книги зустрічей родини», котрі сприяють згуртуванню сім’ї, виробленню родинних традицій, цікавих та корисних спільних звичок.
Одноліткам — не мовчати та не бути глухими до друзів чи знайомих, які опинилися в складних обставинах цькування. Не відмовляти у допомозі та не нехтувати нагодою звернутися по допомогу до дорослих.
Формула «пробачити» чи «перетерпіти» не спрацьовує, адже тривалий булінг небезпечний своїм підступним «ефектом майбутнього», що може призвести до заниженої самооцінки, негативного сприйняття себе, однолітків, довколишнього світу, надмірної стриманості у вираженні почуттів, страху дорослого життя, а отже унеможливить повноцінне включення особистості в соціум.
А найтривожніше, що ця проблема здатна перерости в геть іншу — думки про суїцид. Втома від життя, типова ознака сучасного споживацького світу, і з такою сумною тенденцією потрібно боротися. Однією з головних причин виникнення думок про самогубство є страх неприйняття — колективом, оточенням, родиною. Якщо особа (а тим більше молода особа) опиняється перед загрозою суспільної ізоляції — це негативно впливає на її самооцінку. Також, не слід забувати й про групи ризику, до яких належать підлітки, близьке оточення яких уже стикалося з подібною ситуацією (самогубство когось із членів родини). Інколи помилково вважають, що до ще однієї групи ризику належать діти з так званих «неблагополучних сімей». Навпаки, нерідко діти із забезпечених родин можуть опинитися в кризовій ситуації, загнані в глухий кут жорсткими реаліями життя, від яких їх, до цього, старанно оберігали батьки. Значна частина суїцидів коїться у стані афекту, імпульсивно, з метою привернення уваги чи висловлення протесту. У інших випадках діти подають тихі, але чіткі сигнали про те, що точка неповернення наближається. І тут усе залежить від найближчого кола — помітять оточуючі ці маленькі сигнали «SOS» чи залишаться сліпими до чужих проблем.
Окрім усього, травмується світосприйняття й особи булера, оскільки відчуття безкарності, вільного прояву негативу на оточуючих також викривлює об’єктивне сприйняття світу та своєї ролі в ньому. Слід пам’ятати, що ані відмінність зовнішності, вади чи переваги, особливості поведінки, гендерної приналежності, сексуальної орієнтації, віросповідання, соціального статусу — не можуть бути виправданням чи приводом для цькування.
І як пише неперевершена поетеса Ліна Костенко «нехай тендітні пальці етики торкнуть вам серце і вуста». Любіть себе, любіть оточуючих, не бійтеся бути вразливими й не страхайтеся бути сильними. Не дайте шансів «троянському коню» конфліктів та цькувань непоміченим пробратися до свого життя.
