27 січня у світі відзначається Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту. Генеральна асамблея ООН прийняла 1 листопада 2005 року резолюцію, в якій оголошено Днем пам’яті жертв Голокосту саме 27 січня. В цей день в 1945 році війська 1-го українського фронту увійшли до нацистського табору смерті Аушвіц. Цей табір став у сучасному світі символом нацистських злочинів.
Голокост, Шоа – переслідування та масове винищення нацистами євреїв під час Другої світової війни. Жертв знищували лише за етнічну приналежність.
На превеликий жаль, Голокост не обійшов стороною Україну. Друга Світова Війна була трагедією для українських євреїв.
У м. Умань, в якому до війни нараховувалося трохи більше 50 тисяч осіб, було розстріляно гітлерівцями в Урочищі «Сухий яр» понад 25 тис. мирних жителів, серед яких більшість – єврейської національності.
Уманчани пам’ятають трагічні сторінки історії. Її свідки діляться своїми спогадами.
Ольга Друзгальська народилася на Черкащині. Влітку 1941-го, коли нацисти розстрілювали євреїв, їй вдалося врятуватися. Матір розстріляли, батько загинув на фронті, а дівчинку віддали місцевим жителям, які її переховували та виростили.
Згодом із ями вилізли два хлопчики. Одному було шість років, іншому — сім. Кулі їх не зачепили. Діти помітили, що в могилі ще хтось ворушиться. Трохи розгребли землю й витягли дворічну дівчинку. У неї з ноги текла кров.
Дружина місцевого поліцая Євдокія Клембещук збирала в лісі гриби. Побачила на стогу сіна дівчинку та двох хлопців, чорних від землі. Поклала дівчинку на дно кошика й понесла додому. Хлопців узяти побоялася.
— Чоловік кричав на неї: ти знаєш, де я працюю? Німці розстрілювали тих, хто переховував євреїв. Євдокія помила мене й віддала бездітним сусідам — Марії та Андрієві Васильцовим.
Вони назвали прийомну доньку Олею. Дівчинка спала в хліві, на горищі та в підвалі. У купі з гноєм могла сидіти годинами.
Якоїсь зими було холодно й мати поклала Олю спати біля себе. О третій ночі у вікно постукали поліцаї. Васильцова накинула на дівчину ковдру. Та нерухомо лежала в постелі.
– Шукали всюди, а в ліжко не здогадалися заглянути.
Марія Гольдберг. Народилася в Умані 1930 року. У дівчинки було щасливе дитинство в дружній родині. Батька Марії призвали на фронт у перші дні війни, він загинув майже одразу. У 10 років Марія пережила перший погром у її рідному місті, ховаючись із незнайомим людьми в підвалі. Її бабусю, маму та сестру вбили в 1941 році. Представлюячись «не єврейкою», Марія втекла в найближе село Сушківку, де працювала помічницею в господарстві. Попереджена місцевим поліцаєм Петром Дегтяренко про арешт, Марія погодилася піти з ним до села Баланка, де вона жила з родиною Петра до моменту визволення Радянською армією в 1944 році. Після визволення військова прокуратура заарештувала Петра як колаборанта. Марія свідчила на його користь, і чоловіка виправдали.
За словами львівського історика Другої світової війни Андрія Усача, 7 жовтня 1941 р. з Кіровограда до Умані прибув 304-ий резервний поліцейський батальйон під командуванням майора Карла Декерта.
В «Сухому Яру» вже були підготовлені три ями, до яких групами по 5 осіб підводили євреїв і вбивали пострілами в голову, змушуючи перед цим лягати на тіла тих, хто був розстріляний перед ними.
«Євреїв ставало все менше, вони по п’ять підходили і їх стріляли, але кожен із цього натовпу намагався стати останнім, аби прожити ще кілька хвилин, інші не могли пережити цього всього і бігли [до ям] до того як підходила їхня черга. Тут же стояли німці, сміючись, фотографували цю картину», – описувала те, що відбувалося в «Сухому Яру» Маня Файнгольд.
