Володимир Кривіцький із Гайсина сьогодні навчає дітей і сам здобуває фах історика в Уманському державному педагогічному університеті. Проте не так давно він повернувся із війни. Володимир із позивним «Рекс» відслужив 3 роки і 8 місяців за контрактом, з яких два — на передовій.
Володимир Кривіцький розповідає, що у 2014 році пішов добровольцем, щоб уберегти від поранень і смерті якнайбільше українців, які також стали на захист держави:
— У 2014 році прийшов добровольцем у військкомат, бо за мету поставив собі максимум навчити людей, передати свої знання, зберегти життя і повернути живими наших побратимів-воїнів додому. Тоді ще ніхто не думав, що війна затягнеться на стільки років і дійсно буде кривава війна і буде використовуватися різне озброєння, навіть важка артилерія. Не думав, що так буде. Але, будучи на посаді командира підрозділу, відпрацював на сто відсотків, за той час у мене не було жодного двохсотого. А війна в мене почалася ще з Криму — наша розвідка була поділена три бойових групи і ми держали оборону, аби не дати їм перейти на нашу сторону. Були там і провокації і постріли, багато такого, що загартовувало нас. А взагалі, самі такі бої в мене були — під Молодіжним, Михайлівкою, Родіною, хутір Михайловським, Орєхово, Єкатєріновкою, Голубівкою — там людей не вистачало і доводилось тримати оборону, проходити багато кілометрів, постійно рухатись і ми постійно потрапляли у різні конфлікти, престрілки, багато було різних і, справді, важких ситуацій.
Майже чотири роки служби Володимира пройшли у 59-ій окремій мотопіхотній бригаді.
— Спочатку у військкоматі я формував роту територіальної оборони. Потім у нас почала формуватись бригада на території Гайсина — 59-та окрема бригада і я брав активну участь у формуванні цієї бригади. Їздив багато до навчальних центрів рекрутером і з усіма ще проводив співбесіду, бо формував роту розвідки 59-ї бригади. А потім переведений в 10-й батальйон 59-ї бригади і вже там був командиром взводу розвідки, — розповів Володимир Кривіцький.
На війну Володимир Кривіцький пішов добре підготовленим.
— Я 11 років займався боротьбою, вигравав Чемпіонат України і боровся за Збірну України, потім служив строкову службу, в одній із бригад, яка при розвалі Союзу залишилася на території України. Там дуже серйозно підходили до підготовки військових кадрів. Навіть солдатів строкової служби дуже серйозно готували. Це була еліта всіх збройних сил. І в будь-який час ми могли виконувати бойові завдання не лише на території України, а й за її межами, як миротворчі місії. Доводилося працювати як диверсійна група. Багато із таких завдань є засекреченими. Моя військова професія диверсія: 107 ВОС — це розвідник-диверсант. Туди входить мінно-підривна справа, повинен працювати з картами — топографія, геодезія, тактична медицина, тактика спеціальної підготовки, фізична підготовка і моральна підготовка, бо натискати на курок по рухомим і живим цілям — не кожен з цим потім справляється психологічно.
Війна залишає чимало різних спогадів. Про один з них, який найбільше закарбувався, Володимир розповів:
— Коли я був у «секретах» під Михайлівкою і спостерігав за ворогом, зненацька почався обстріл, мені потрібно було швидко покинути це місце, бо був у зоні обстрілу. Коли вже відходив, озирнувся назад і побачив десь за 150 метрів від мене на коліях лежала молода жінка, на руках тримала доньку 1,5 року і була ще одна дівчинка 10 років. Біженці з Первомайська. У мене аж серце тьохнуло, бо у самого приблизно такого віку діти вдома. Я їх змусив швидко піти до старого перону, за яким кулі нас би вже не дістали. Я йшов позаду них, спиною до них і вів прицільний вогонь по залізниці, щоб не дати ворогу вийти на колії, бо тоді нас би всіх розстріляли. Маленька дівчинка 1,5 роки не кричала, не було сліз — настільки була перелякана. А 10-річна збила коліна, проте просив їх не зупинятись, бо у мене закінчувались боєприпаси, але я вів їх на Родіну, куди приїжджав автобус і звідки вони могли поїхати.
Коли Володимир пішов на війну, його доньці було близько десяти років, а синові менше року. Розповідає, що дружина була не в захваті від новини, що він йде добровольцем:
— Я просто заспокоїв її, що зараз я добровільно йду, інакше все одно мене рано чи пізно призвуть. Вона знає, як я проходив строкову службу, працював в СБУ, мав справу зі зброєю і вдосконалював свої навики. Загалом рідні були проте, але я вже прийняв остаточне рішення. Постійно знаходився на передовій, а через те що не вистачало людей і я був командиром, не міг на довго залишати своїх підлеглих, взагалі ніколи не відпускав їх самих на якесь завдання, в похід, постійно був з ними плече в плече. Я не зміг би потім привезти свого підлеглого на похорон на рідну землю. Доньці зараз чотирнадцять років, вона пишається, що батько дійсно воював, користувався великою повагою своїх підлеглих. Хлопці, коли є можливість, заходять у гості, ми спілкуємось і згадуємо ці всі моменти. Вона слухає. В захваті від того, що брав із собою на полігон і давав постріляти, відвідує гурток, який я веду, їздить на всі змагання.
Сьогодні Володимир навчається на історичному факультеті Уманського педагогічного університету, розповідає, що багато побратимів також отримують вищу освіту. Окрім того, він ділиться своїми знаннями і вміннями із дітьми і підлітками.
— Зараз я звільнився і працюю керівником гуртка військово-патріотичного виховання у районному Будинку школяра та молоді, займаюся з дітьми. Веду гурток «Патріот» — викладаю тактику спеціальної підготовки, топографію, геодезію, техніку самозахисту, долікарську допомогу, спортивне орієнтування, тактична медицина. Займаємось всім тим, що на війні, але тут не так поглиблено, як для службовців. Гурток відвідують і хлопці, і дівчата, тому що їм це також цікаво. Дітей дуже цікавить техніка самозахисту і ми проводимо навчання в ігровій формі. В школі географія їх не так цікавить, а от коли я кажу їм: «Уяви, ось твоє підприємство чи твоя ферма і сюди починає наступати ворог, скоригуй артилерію, аби захистити своє майно», тоді вони швидко починають орієнтуватися.
Зізнається, що після повернення із війни найважче було звикнути до мирного життя:
— Важко було звикнути, що тут не стріляють і тихо, люди живуть звичайним життям. А те, що там проливається кров і постійно стріляють, тут взагалі про це мало що знають чи говорять. І постійний пошук вночі — де моя зброя, патрони. Важко було звикнути, що тут не війна. Зараз я член спілки учасників бойових дій АТО Гайсина і Гайсинського району, підписав контракт на службу на п’ять років у резерві — командир взводу контр-диверсійної боротьби. Їжджу на збори і передаю свій досвід. Аби боротись з диверсантами, потрібно бути самому диверсантом і знати тонкощі їхньої роботи.
