Дослідження Владислава Давидюка про очільників Умані у другій половині ХІХ та на початку ХХ століть

— Дослідження присвячене людям, які були міськими головами до 1919 року. До нашого часу дійшло обмаль інформації про те, хто був міським головою Умані у другій половині ХIХ століття. Часто невідомі навіть їхні прізвища, не кажучи про біографічні дані. Про деяких очільників міста кінця ХIХ початку ХХ століть збереглася обмежена інформація про їх біографії та трудову діяльність, — розповідає краєзнавець і директор ДІАЗ «СТара Умань» Владислав Давидюк. 

Міський голова — виборна посада в Російській імперії, довірена особа містян, що представляла їхні інтереси перед державними установами, керівник міського самоврядування.

По міському Положенню 1862 та 1870 років, міського голову обирали на 4 роки з двох кандидатів (от лиц всех сословий, достигших 30 лет и владевших собственностью на сумму не менее 15000 рублей). 

Міське Положення 1870 року визначало чисельний склад Думи від 30 гласних — для малих повітових міст. Згідно затвердженого 11 червня 1892 року міського Положення, головним органом міського громадського управління залишалась міська дума. Виконавчим органом міського громадського управління являлась міська управа, очолювана міським головою.

10 вересня 1894 міським головою було обрано лікаря Петра Аполоновича Стаховського.

На цій посаді він пробув до 11 грудня 1898 року. Петро Аполонович народився у родині повітового протоієрея Аполона Стаховського у 1859 році. У 1903 році Стаховський був членом Уманського повітового комітету товариства здоров’я, міської санітарної комісії, товариства червоного хреста, товариства лікарів. З адрес-календаря на 1914 рік відомо, що Петро Стаховський був членом міської ревізійної та фінансової комісій. З часу заснування Уманської чоловічої гімназії займав у ній посаду лікаря та викладача з гігієни. Проживав по вулиці Нижньо-Миколаївській (нині вул. Гайдамацька). 

З грудня 1898 року обов’язки міського голови Умані виконував Софроній Лаврентійович Логовінський. 6 лютого 1903 року він вдруге обраний на посаду міського голови і після третього обрання у 1907 році займав її до 1912 року.

Народився Софроній Лаврентійович 10 березня 1850 року, мав дружину та сина Григорія. До обрання міським головою  Софроній Логовінський впродовж двадцяти років, з 1878 року по 1898 рік, служив членом Уманської міської управи. В альбомі міських голів Російської імперії, що вийшов у 1903 році, про діяльність Логовінського сказано: «…при немъ в г. Умани на городскія средства начато и закончено такое крупное сооруженіе, какъ городской водопроводъ, и кроме того начаты и закончены постройкой воинскія казармы для квартирующаго в Умани пехотнаго полка и зданіе для помещенія Уманской женской гимназіи».

За часи діяльності Софронія Логовинського місто в архітектурному плані кардинально змінилося на краще — збудовано значну кількість будинків, які і нині є окрасою міста. Назву лише найбільш значимі: «Городской доходный дом», Готель «Бристоль», Готель «Регина», Гранд-отель «Савой». У 1902 році за його сприяння зведено другий поверх над одноповерховим будинком, у якому знаходилося Уманське міське двокласне училище (нині Уманський гуманітарно-педагогічний коледж), що дало можливість значно збільшити прийом дітвори «неимущих класов». При ньому в 1910 році у місті була проведена перша повітова сільськогосподарська, кустарна і промислова виставка. У період з 1909 по 1911 роки збудовано земську лікарню. 

Помер Софроній Лаврентійович 26 вересня 1929 року і похований на цвинтарі біля Успенської церкви. Могила збережена.

З 1912 по 16 січня 1917 року міським головою був статський радник, дворянин Володимир Олександрович Долбін. На посаду міського голови він був обраний у 59 років (тобто рік народження 1853). Про нього відомостей практично не залишилось. Відомо лише, що у 1896 році він будучи вчителем Уманського училища землеробства та садівництва написав книгу «Курс законоведения: практическое руководство к изданию законов и пользованию ими».

 До обрання міським головою займав посаду «Председателя Уманского Отдела Союза Русского Народа», тобто був головою чорносотенців (збірна назва для низки російських монархічних й ультранаціоналістичних організацій, що виникли після революції 1905 року в Російській імперії. Виступали за збереження самодержавства). 

16 січня 1917 року міським головою було обрано Василя Саватійовича Гдєшицького. Вибори міського голови і одного члена управи відбулися вечором 16 січня в приміщенні міської думи (нині корпус Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини за адресою вул. Садова, 2).  В міські голови балотувалися два претенденти: діючий міський голова Володимир Олександрович Долбін та Василь Саватійович Гдєшицький. «За» Долбіна проголосували 17 виборців, «проти» — 22, в той час як «за» Гдєшицького віддали свої голоси 26 виборців, «проти» — 13.

До обрання міським головою, Василь Саватійович 25 років свого життя пропрацював на державній службі. Газета «Голос Умани» від 24 листопада 1916 року в статті «Скромный убилей» про трудову діяльність Василя Гдєшицького писала: «Во вторникъ, 22 ноября исполнился 25 летній юбилей нахожденія на государственной службе делопроизводителя уманскаго уезднаго воинскаго присутствія и гласнаго городской думы В. С. Гдешицкаго. Въ 1891 г. В. С. былъ зачисленъ служащимъ въ уманській окружный судъ, въ следующемъ году былъ командированъ къ заведенію 1-мъ столомъ гражданскаго отделенія суда, после чего онъ состоялъ заведывающимъ делопроизводствомъ гражданскаго отделенія суда. Въ 1899 г. В. С. былъ назначенъ письмоводителемъ канцеляріи б. уманскаго уезднаго предводителя дворянства Н. Л. Муравьева. Въ томъ же году, по постановленію уманскаго уезднаго комитета попечительства о народной трезвости, онъ занимаетъ место делопроизводителя попечительства.

Далее онъ назначается делопроизводителемъ уманскаго уезданаго воинскаго присутствія, где онъ продолжаетъ службу и поныне. За время службы, онъ былъ награжденъ рядом знаковъ и только недавно, за труды по мобилизаціи, онъ награжденъ светлобронзовой медалью на ленте ордена Белаго орла, а во время русско-японской войны орденом Св. Станислава 3 ст. Въ городскомъ самоуправленіи В. С. работаетъ несколько четырехлетій подрядъ, принимаетъ участіе въ строительной комиссіи въ качестве председателя. В. С. принимаетъ участіе въ ряде местныхъ просветительныхъ и благотворительныхъ обществахъ и состоитъ директором уманскаго тюремного попечительства. Кроме того, по предложенію попечительства Кіевскаго учебнаго округа, онъ утвержденъ въ званіи почетнаго блюстителя уманскаго второго городского приходскаго училища».

Зі щоденників Петра Федоровича Курінного (відомого в місті Умані адвоката, громадського та кооперативного діяча, батька відомого українського історика, археолога, музеєзнавця, засновника Уманського історичного музею — Петра Петровича Курінного) відомо, що Василь Саватійович Гдєшицький був членом правління «1-го Уманского Ссудо-сберегательного товарищества».

Дружиною Василя Саватійовича була Анна Іванівна, дітей не мали. Проживали в Умані за адресою: вул. Прорізна (колишня вул. Мануїльського). Його батьки проживали у селі Дзензелівка (нині село Маньківського району).

Про домашній побут подружжя Гдєшицьких відомо із щоденників Петра Федоровича Курінного, який був їхнім кумом і часто бував у них в гостях. Про один з таких візитів він описує у своєму щоденнику від 3 березня 1918 року: «… иду к Вас. Савв-чу Гдешицкому в гости… Едва достучался… пока супруга его Анна Ивановна отворила и сказала, что «Вас. Савв-ч в саду»… Иду туда и застаю его за хозяйством… Срезывает сухие ветки на деревьях… Садик небольшой, но прелестный молодой и состоит из хороших деревьев… В палисаднике песок, усыпан на площадке и все указывает на то, что здесь есть забота и труд… Здороваемся с Вас. Савв-чем и разсказывает он о своем хозяйстве… Затем, приглашает меня в комнату и сам идет отворять двери, ибо весь персонал его семьи состоит из жены да кухарки на кухне… В комнатах у него прелестно, но за неимением лишней прислуги он сам услуживает, где нужно сесть… Это жизнь одиноких, бездетных людей… Всюду чистота, картины, вещички разложены в порядке, красивая мебель, обстановка со вкусом… «Прошу к обеду», — говорит Василий Савв-ч, и мы идем в столовую… Здесь Анна Ивановна уже успела уставить стол, по обыкновению всякими закусками и кушаньями: и блины, и желтая икра , и селедка, и грибы и проч., и проч… и холодець, и суп, и говядина, и вареник и сладкое и еще что-то и даже водка… Словом, в теперешнее дорогое время — это стоит большие деньги… И радушие хазяйки и приятная беседа — все это, как полагается, в хорошем доме…».

11 червня 1918 року Василь Саватійович звільнився з посади члена правління «1-го Уманского Ссудо-сберегательного товарищества». Для міста, як і для всієї України, настали важкі часи. В Умані процвітав бандитизм. Не оминула лиха доля і цієї шанованої людини. 6 грудня група озброєних бандитів увірвалася в будинок Василя Саватійовича. Ось як це описує у щоденнику Петро Курінний: «…Прошлой ночью было нападение на дом Вас. Савват. Гдешицкого… Пришли к нему 3 грабителя, вооруженные и в серых шинелях… Приставили к виску револьвер и потребовали 3000 рублей… отдал последние 800 рублей, больше не оказалось… Они повалили его на кровать и держали с угрозой убить, а сами складывали вещи, которые собирались забрать, но в это время пришел квартирант, застучал и они ушли, взяв только 800 рублей…».

З 1919 року відомості про нього зникають. Велика ймовірність, що він з дружиною виїхав з міста. Якби він помер у ті роки, то про це б обов’язково написав би у своєму щоденнику Петро Курінний.