Галина живе і працює в Умані. Вважає себе «середньостатистичною», середнього віку, середнього зросту і ваги, з середньою зарплатою. Але вона має унікальний життєвий досвід і готова ним поділитися.
Як все почалося
Перш ніж говорити про те, як «вийти» з депресії, треба розповісти, як я в неї «увійшла». Це був 2014 рік — тоді для більшості нормальних людей був великий стрес. Спочатку події на Майдані, потім війна, а потім в Умань привезли першого загиблого.
Я не була знайома близько з родиною Олега Орлова, але ту біду сприйняла гостріше, ніж можна собі уявити. А потім одна за одною пішли страшні звістки — і по телевізору, і по місту. Кожна з них просто «виплакувала» мене.
Я говорила тільки про це, думала про це, стала якимось «експертом». Так співпало, що я тоді тимчасово не працювала. І увесь день у мене було на думці одне й те саме. Ніяких інших подій, новин, ні фільмів, ні книжок.
Реакція оточення
Першими затурбувалися вдома. Чоловік і діти теж співчували, теж переживали, але жили нормальним повсякденним життям. А я могла геть і забути поїсти, не те що приготувати вечерю. Потім і сусіди перестали зі мною спілкуватися, бо я, так вони кажуть, замість вітання починала розповідати про останні події на фронті, про політику, зброю. Переказувала все, що начиталася в інтернеті. Я не помічала цього, мені здавалося що так усе й має бути. Потім перестала спати. Ночами сиділа в групах, коментувала, з кимось сперечалася, не вимикала телевізор.
Хоч як мене умовляли домашні кудись піти чи поїхати, я не могла. Це було не цікаво і не важливо. І я боялася пропустити хоч щось, що мені здавалося важливим. Так пропустила, як пішов з сім’ї чоловік. Він втомився бачити мене таку, чути від мене одне й те саме. Грошима і дітям допомагав, але жив у своїх батьків. Не знаю, як діти це витримали. Але добре, що донька звернулася до моєї родички з Києва.
Хто прийшов на допомогу
Олена була волонтером і працювала тоді і в шпиталях, і в реабілітаційних центрах — там усього набачилася. Вона зі мною тільки по телефону поговорила та й зразу каже: наш клієнт, приїдеш до мене в Київ? Не знаю, як я погодилася. Діти переконали — і плакали, і сердилися. Та й мені перед ними соромно було. Я ж розуміла, що не так повинно бути, а нічого з собою поробити не могла.
Пам’ятаю, як ніби раптово зупинилася посеред вулиці, бачу ― трава зелена і діти на майданчику граються. Знаєте, як ото режим в голові перемкнувся з «сірого» на «колір». Так мене на одному з тренінгів навчили: зупинятися на своїх відчуттях і враженнях і намагатися їх аналізувати, вголос проговорити все, що бачиш і відчуваєш. Отак я собі тоді й сказала: «трава зелена, дівчинка в червоному платті, хлопчик на велосипеді їде, хоч би не впав». І ще я тоді подумала, що хочу морозива. Купила і розкуштувала, що дуже смачне. Бо ті півроку в мене випали — і без смаків, і без кольорів.
Повернення до себе
Потім вже почала приділять собі і час і увагу. Це, виявляється, дуже корисно. От як процедури щодня:
Спочатку, щоб не боротися з спокусами і не нервувати, просто віддала його сусідці, а потім вже й не забирала. Інтернет теж дуже дозовано. Тут мені діти допомагають. Син допомагає обирати цікаві сайти «Про все на світі», а донька виключає wi-fi. Потім попросила вишиванку, як же я можу їй відмовити. Вишиваю. Це теж терапія. Вишию доньці, почну синові.
Гуляти у «Софіївці» ― це пряма порада від київських фахівців. Тільки я намагаюся не йти, коли там людно. А так вечорами у будні дні, намагаюся ще й кожного разу 2-х літрову баклажку води принести. Наче і причина є, і навантаження не важке, і не дурно ходиш.
Важливо, що знову повернулася на роботу. Це теж терапія. І зарплата треба, і стаж, і увагу треба приділяти, бо я бухгалтером працюю. Ще я хочу почати малювати. Оці всі виставки в Умані мене просто таки тягнуть спробувати малювати. Діти кажуть, що вчитися ніколи не пізно, тому я може й спробую.
