Уманець Олександр Лозовий з 11 березня 2022 року пішов добровольцем до війська. Минулого року він захищав незалежність України на південному напрямку. Наприкінці літа він був на східному напрямку — Олександр розвідник, старший солдат в окремому батальйоні спеціального призначення «Дике поле». Редакція УманьNews.City поспілкувалась із захисником, який розповів про будні і важливі речі на війні.
До повномасштабного вторгнення
До повномасштабного вторгнення Олександр Лозовий мав цілком цивільну професію — працював на залізниці.
— Я працював на керівній посаді — моя ділянка була від Умані до Христинівки. Ми здійснювали поточне утримання залізничної колії, ремонт дороги, будівництво. Перед повномасштабним вторгненням саме зробили капітальний ремонт 11 кілометрів колії й дизель, який раніше їздив дві години, вже рухався швидше, — розповідає про цивільні турботи Олександр.
На початку повномасштабної війни
Пан Лозовий зізнається — не допускав навіть думки, що в Україні можлива велика війна.
— Я навіть не уявляв, не міг повірити до останнього, що буде повномасштабна війна. Коли росія підводила до наших кордонів війська, я сподівався, що це дійсно навчання і все обійдеться. А жінка казала, що має погані передчуття. Я казав: «Ти що жартуєш, яка війна, в Україні в нас війна?»
Олександр має дружину Тетяну та трьох дітей — двох дівчаток Аню, Сашу і сина Давида. Коли розпочалось повномасштабне вторгнення, він відвіз рідних з Умані, а сам, не говорячи нічого дружині, пішов до військкомату.
— Я практично втік з дому, сказав, що їду в справах, щоб закрити деякі питання по роботі, а сам пішов у військкомат. І потім подзвонив, що вже все, я вже в частині. Моя дружина Тетяна хороша, найкраща і все зрозуміла!
Олександр має позивний «Давид», говорить, що отримав його зовсім випадково.
— Нам мали робити нашивки і командир всіх підганяв, а я уявлення не мав, який позивний вигадати. Але в цей час саме розмовляв телефоном з дружиною і спитав: «Ну, що там наш Давид?» Ну і командир одразу відреагував, сказав, що буде позивний «Давид».
Дике поле
Розвідник говорить, що на їхньому напрямку зосереджені значні сили ворога, їм є чим воювати. Однак «Дике поле» — найкращий підрозділ, який на своїй ділянці робить все можливе, щоб ворогу не було легко.
— Може через те, що я сам служу в «Дикому полі», але це найкращий батальйон. «Дике поле» — один з найбільш бойових підрозділів. Я хотів туди перевестись. У нас гарні результати, купа трофеїв. Ми часто закриваємо проблемні ділянки. Наш комбат першим йде на штурм, він попереду, має чотири поранення. Про нашого комбата навіть передачу робили по телевізору. У нас всі командири бойові. У нас всі хлопці мотивовані. Навіть поранені просяться в бій. В нашій бригаді одні з найкращих показників, — зазначає Олександр Лозовий.
Він розповідає, що має різні задачі, як розвідник. Найчастіше — це розвідати обстановку, щоб побратими мали можливість укріпити позиції, вибити ворога і не допусутити їхнього штурму на наші позиції. Також розвідати, де заміновано.
— У нас був сильний обстріл позицій і багато загиблих та поранених, тож мені поставили задачу — знайти військового, який зник — «Боса». Його важливо було знайти, бо він був із рацією, якою могли скористатись вороги. Для цього потрібно було пройти щонайменше три з половиною кілометри під обстрілом на крайню точку і пошукати його. Я пройшов всі «дірки» — окопчики, де можна лягти під час обстрілу, але його ніде не було. Забіг до хлопців на позицію, де найближче до орків, щоб відзвітувати командиру, що по дорозі туди не знайшов цього хлопця і напевно його взяли в полон, — говорить Олександр. — В цьому окопі були наші хлопці з контузіями і був хлопець з сусідньої бригади, який пролежав два дні під тілами наших військових, коли ворог штурмом взяв позицію. Потім ми позицію відбили, але коли орки відходили, вони наостанок ще раз обстріляли тіла, і він отримав по кілька поранень в руку і ногу. А тоді йому ще й з нашими хлопцями довелось дві доби бути в окопі, бо не було можливості евакуювати. Тож, ми разом з цими хлопцями (з контузією і пораненнями) вибиралися назад. Коли ми вже майже пройшли посадку чи те, що від неї залишилось, нас засік дрон і почався обстріл. Ми полягали в колії, що залишив танк, і тут я побачив під підбитим ворожим Т-90 чоловіка в нашій формі. Це був саме «Бос», за яким я йшов у розвідку. Він був живий, але в шоці і погано розумів, що відбувається. Так ми всі вчотирьох вийшли на точку евакуації — довелось йти з пораненими і контуженими близько 3,5-3,7 кілометра. Але ми вийшли.
Про надзвичайних людей
У нас є чоловік — «Мак», йому 58 років, але виглядає дуже молодо, він наш герой, я ним захоплююсь. Коли нам дали поповнення й завели молодих, він пішов старшим групи й був там в групі єдиним з вже бойовим досвідом, воювавший. Їх почали штурмувати і в усіх почалася паніка, хотіли розбігатися. Він, щоб втримати бойовий дух і відвести вогонь, вилазить з окопів, лізе у бік орків, знаходить 200-х орків, одягає їм наші каски піксельні й садить. Так переводить вогонь на них, а орки стріляють по своїх 200-х. І найголовніше, він так підняв бойових дух молодих хлопців, вони змогли відбити штурм. Оце герой!
Про ворога
Олександр Лозовий відзначає, що не варто недооцінювати ворога і вважати, що всі там у війську «чмоні». Це зовсім не так.
— Скажу так — не дуже легко з ними воювати. Навпроти нас стоять кадрові і все в них продумано. Їхня мінометка працює добре, також і артилерія, так само йдуть вони з толком на штурми. Не дурні вони військові. Не потрібно недооцінювати ворога. Але й не жаліють вони своїх людей, нема в них такого як у нас, — говорить розвідник.
Олександр говорить, що звичайне везіння не один раз рятувало життя йому й побратимам. Одного разу, коли проводив розвідку, їх засік ворог і чітко розрахував, коли саме вони мали б бути на певній точці дороги. Однак через те, що вони спочатку повернули не туди, «запізнились» на місце удару касетними снарядами. І таким чином залишились неушкодженими.
Про найстрашніше на війні
Війна — це завжди страшно й важко, й у кожного свої критерії та відчуття. Олександр розповідає, що влітку на позиціях було дуже важко не лише через бойові дії, наступи ворога й штурми позицій. Важко ще й витримувати постійний трупний запах від тіл, що розкладаються — росіяни не забирали своїх убитих. Цим трупним запахом просочується усе — одяг, речі, волосся. Однак найстрашніше зовсім інше.
— Спочатку, коли потрапляєш на фронт, на передову, щоразу падаєш, ховаєшся, коли чуєш вильоти. А з часом не дуже звертаєш увагу — щось свистить над головою, ти просто пригнувся й побіг далі. Літає, та й літає. А страшно, коли біжиш під вогнем, лежать наші хлопці загиблі чи поранені, а ти не можеш їх забрати зараз, нічим не можеш допомогти своєму побратиму. Для мене це найважче. А до обстрілів звикаєш з часом, — говорить Олександр.
Що допомагає не втрачати бойовий дух
— Коли всі наші живі і здорові — це перше. Коли сім'я дзвонить і говорить, що тут у них все добре — це теж дуже важливо. Ми багато жартуємо, самі собі настрій підіймаємо. А ще — щоб чим більше двохсотих орків і щоб наші були цілі. Також у нас гарне забезпечення, все є — це теж підтримує, — говорить військовий.
Що мають робити цивільні?
Олександр Лозовий говорить, що важливо не забувати про війну, про неї мають пам’ятати не лише військові, волонтери та рідні захисників.
— Знаєте, не даремно кажуть: якщо тил забуде про фронт, то фронт буде там, де тил. Не потрібно забувати, що війна триває, допомагати зі зборами й підтримувати. Зараз потреби у військових не зменшились, вся техніка й обладнання — це витратний матеріал. Але разом з тим, люди повинні також й жити, мати можливість веселитись, це повинно бути, бо ми там, щоб тут могли жити спокійно, але й не забували, що йде війна. Дехто забуває. Я вже чув на свою адресу, що мене туди не посилали. Але мене це не хвилює, бо я на війні, щоб моя сім’я не постраждала, — пояснює Олександр.
Про мову
— У нас багато хлопців перейшли на українську мову. Навіть в кого не дуже виходить, все одно стараються, хай навіть ламаною українською, але говорять. Той хлопець, якого я витягував з-під танка, казав, що якби я з ним говорив російською, то він або намагався б мене вбити, або тікав би, бо вирішив би, що я ворог, — говорить Олександр Лозовий. — У нас хлопці в основному мають форму мультикам, не піксель. Якось крайню позицію штурмували орки, але на позиції ще залишились кілька наших хлопців, які прикривали відхід. І щойно хлопцям дали добро відходити на іншу позицію, орки забігають в окоп до наших й: «Ребята, своі?» А наші: «Своі, братва, забєгайтє». Ну й наші усіх «гостей» поклали. Мова важлива!
