Уманець Євгеній Пучич був рік в АТО — з кінця 15 до кінця 16 року. Тоді він постійно був у сірій зоні, вони з колегами вивозили техніку з-під обстрілів. Тоді він, як і зараз, також був на Бахмутському напрямку в складі 54 ОМБ. А перед початком повномасштабного вторгнення росії Євгеній працював водієм далекобійником й возив зерно в українські порти.
Редакція УманьNews.City поспілкувалась з Євгеном і він для наших читачів розповів, де його застала повномасштабна війна, що зараз робить та чому навчила війна.
— Війна у 2015 році і війна тепер — абсолютно різні. В 2015 я не бачив такої кількості обстрілів з артилерії й танків, вони були не такі інтенсивні. Наприклад, тепер в повномасштабну, під Соледаром за 900 метрів від нас скинули авіабомбу, ми дуже сильно відчули цей удар. На сьогодні боюсь не так артилерії, як авіації — коли чую звук літака і розумію, що це наші, все одно притискаюсь до землі, бо це реально страшно. Зараз війна змінилась, вони зараз випробовують усю зброю, яка у них є. Тоді також не було такої кількості дронів та БПЛА. Тоді також люди гинули, але зараз масштаби дуже й дуже великі, — ділиться своїми спостереженнями Євгеній Пучич.
Повномасштабна війна застала Євгенія далеко від Умані, однак вже ввечері того ж дня він повернувся додому і пішов до ТРО, щоб йти захищати Україну і своїх рідних.
— Коли розпочалась повномасштабна війна, я був на роботі в Одесі. Подзвонив до своїх, сказав, щоб збирали речі й виїжджали з міста. Це була 4:30 ранку, коли в Одесі стались перші вибухи. О 15-ій я вже був в Умані й збирав речі, а о 17-ій пішов до Уманського ТРО і вже з того часу проходив там службу, — пригадує перший день повномасштабної війни Євгеній. — До листопада нас готували, були навчання, і в листопаді ми вже виїхали в зону бойових дій в напрямку Соледару.
На передовій Євгеній допомагав і допомагає рятувати життя побратимам. Спочатку він був водієм, який разом з медиками евакуйовував захисників, а зараз сам береже життя побратимів.
— Спочатку я був у медичній роті одного з батальйонів 118 бригади ТРО — вивозив хлопців з різними пораненнями. Згодом я перевівся в інший батальйон цієї ж бригади, яка прикомандирована до 5-ї окремої штурмової бригади. Зараз виконую бойові задачі на Бахмутському напрямку, — розповідає він про свої обов’язки. — В цьому новому баті я був водієм-санітаром, але ми не зійшлись характерами з начмедом, тому мене перевели в стрілецьку роту на посаду командира. Але в роті побратими висловили побажання, щоб я був бойовим медиком, оскільки вже маю досвід і можу навчати їх, готувати до виходів у зону бойових дій. Коли хлопців набирали в новий батальйон, я навчав їх тактичної медицини і навіть сьогодні вони дякують за те, що правильно розповів як надавати домедичну допомогу, підказав деякі нюанси, про які до того ніхто не розповідав.
Євгеній говорить, що його обов’язки сьогодні — це допомогти зберегти життя.
Мої обов’язки — це, найперше, збереження життя всіх військовослужбовців, не лише мого взводу, а всієї роти і усіх, хто звертається до мене за допомогою. Коли у нас відпочинок, то займаємось хворими — кашель, вивихи, проблеми зі спиною, отруєння. Це все входить у наші обов’язки — лікувати людей і спрямовувати до лікаря з відповідною кваліфікацією. А коли виходимо на позиції, моя задача — завжди бути біля хлопців і за необхідності надати першу домедичну допомогу, дати знеболювальне, перев’язати, накласти турнікет, заспокоїти і передати на евакуацію з супроводжуючою запискою: що давав, що робив і в який час.
Євгеній не має медичної освіти. Розповідає — усьому, що сьогодні знає, навчився на війні. Іншого виходу не було, бо потрібно було надавати допомогу побратимам, навіть якщо ти лише водій медроти. Навчився навіть робити уколи й ставити крапельниці.
— Якось розмовляв з лікарем і запитав: «Денис, покажи, як колоти у вену, що й коли давати?». А він дивиться на мене й відповідає: «А ти ще не вмієш?» Сказав, що коли будуть постраждалі, то буде вчити. Звичайно, коли привозять важких, то часу вчитись немає. Але коли були хлопці з легкими пораненнями чи контузіями, приходив у кабінет, де лежали 5-6 хлопців і усім потрібно було ставити крапельниці, й тоді Денис розповідав та показував, що і як потрібно робити. Коли я запитав, що може краще на якомусь манекені тренуватись, він пропонував йти в морг і там тренуватись, але я не мав такого бажання. Денис запитував у хлопців, хто не проти, щоб я потренувався, хто не боїться уколів, а тоді стояв над головою й дивився як я колю. Так я навчився ставити крапельниці. І працюючи вже в 254-й штурмовому батальйоні, сам ставив крапельниці, розібрався, які препарати потрібно крапати, навчився робити уколи, знаю, що потрібно давати в різних випадках і при різних ступенях поранення, — говорить про те, чому навчився на війні.
Він розповідає, що такі випадки, коли до роботи доводиться приєднуватися усім, хто є в стабпункті, не поодинокі. Водіям і санітарам часто доводилось надавати допомогу при легших пораненнях, щоб не втрачати час і не відволікати медиків від рятування життів українських захисників.
— Ще одна ситуація була повчальною і смішною одночасно. Я вже був тут під Бахмутом і працював на стабпункті. В той день було дуже багато важких, а на стабпункті п’ять операційних столів і всі лікарі, які мають фах, зайнялись цими важкими пораненнями: ампутації, зупинка серцебиття, велика втрата крові. Коли в приміщення зайшли двоє хлопців з легкими осколковими пораненнями, лікар почав шукати вільних колег, але розумів, що всі зайняті й говорить до мене та ще одного водія: «Ти й ти займаєтесь цими двома хлопцями», — розповідає саме про такий випадок. — Я працював з хлопцями, але боявся взяти на себе відповідальність, щоб надати ту допомогу. Та щось я сам згадав, як надається допомога і що бачив як роблять лікарі, щось той інший водій підказав. І так ми вдвох тих хлопців перемотали, наклали пов’язки й чекали евакуацію. Коли вже під час розмови хлопці просили десь поправити пов’язку чи доліпити пластир, ми їх запитали, чи розуміють вони, що допомогу їм надавали прості водії, які не мають медосвіти. А у відповідь від них почули: «Тут всього вчаться» й добре, що ми допомагаємо пораненим.
Євгеній додає, що під час служби в медроті бували різні випадки. Зізнається, що часом навіть був свідком справжніх див, коли, попри знання і вміння, вже більше ні на що й не сподіваєшся.
— Це було взимку, до нас привезли постраждалих від отруєння невідомою речовиною. На той час привезли 13 чоловік, а в нас було лише дев’ять медиків і чотири водії — медперсоналу не вистачало для порятунку всіх одночасно. А стан після отруєння був важкий — вже не пробивалось серцебиття, не відчувалось дихання. Тому потрібно було колоти адреналін, робити масаж серця, щоб витягнути з того світу. Коли медпрацівники вже працювали, а водії ж не навчені були це робити, то ми вже просто просили лікарів, щоб вони підказували нам, що потрібно робити. Так водії підключалися до роботи і виконували все за інструкціями медичних працівників, — пригадує Євгеній. — І, наприклад, мені вдалось врятувати одне життя — це було складно і страшно, але вдалось. Я тоді був без каски і бронежилета, лише в футболці, штанах і берцях, але був мокрий від напруження та переживань. Але вдалось стабілізувати чоловіка.
— Коли привозять дуже важких хлопців, цивільному може здатись, що він уже пішов до Бога. Але ми не опускаємо руки, працюємо, качаємо. В нас був випадок, коли привезли 19-річного хлопця з ампутацією нижньої кінцівки і неправильно наклали турнікет. Поки його везли, він почав стікати кров’ю і до нас його довезли вже майже знекровленого. Ми підключили апарат Лукас, який качає серце замість людини й через 20 хвилин хлопець прийшов до тями. Лукас допоміг.
Євгеній говорить, що на фронті багато щемливих випадків, які не дають серцю зачерствіти.
— Найбільш щемливо, коли хлопці, які навіть не можуть розмовляти, яких вводимо в наркоз, щоб їм не було боляче в дорозі, бо той шлях лише умовно можна назвати дорогою, а приїжджаєте в лікарню й він просто тисне руку дякуючи.
Сьогодні Євгеній разом з побратимами збирають гроші на нову автівку, бо стара нещодавно згоріла після прильоту дрону:
— Нам потрібне авто для вивозу людей на позиції, для доставки боєприпасів, обладнання, також потрібно, щоб забирати хлопців з позицій, і для евакуації поранених. Це дуже важливий збір для нашої роти. Інколи бувають такі моменти, коли поранені проходили пішки 8 кілометрів до точки евакуації. Це нічого, якщо на тобі немає бронежилета, каски, автомату, зброї, БК, радіостанції та іншого. А коли хлопці мають поранення — це впливає на час, на безпеку усієї групи. І авто в цьому випадку дуже потрібне, щоб все зробити швидко і завдати менше страждань пораненим.
Поранений йде пішки до точки евакуації
На пікап для ЗСУ
Ціль: 200 тисяч гривень
- Посилання на банку https://send.monobank.ua/jar/8Vbhqn5tmX
- Номер картки банки 5375 4112 0855 9232
Про що сьогодні мріє Євгеній Пучич? Повернутись додому і зустрітись з рідними.
