Дмитро Безверхній — сучасний український письменник і наш земляк з Уманщини — живе і працює вчителем в Паланці. Дмитро має титул наймолодшого детиктивіста України і, окрім оповідань, вже вийшли друком його дві детективні повісті про невгамовну Софію Нрієвську «Порцеляновий погляд» та «Порядні пані вмирають самітно».
«Порцеляновий погляд» вийшов на початку карантину у 2020 році, має вже, окрім основного накладу, два додруки. А кижка «Порядні пані вмирають самітно» з’явилась у світ під час повномасштабної війни у 2022 році, і вона також вже має два до друки до початкового накладу книжки.
Всі інші мрії, бажання, плани будуть можливі при умові втілення ось цієї — мрії, бажання і нашої спільної цілі, тому що без цього думати про майбутнє доволі складно. Тому перемога — це те, на що ми маємо всі орієнтуватися і всі вкладатися.
Сьогодні редакція УманьNews.City пропонує вам 10 фактів про письменника Дмитра Безверхнього.
Улюблені місця в Умані та Паланці
В Умані, наприклад, мені подобаються Хащі. Там водночас дуже залюднено — поруч, де фонтани, а туди ти спускаєшся вниз і воно трошечки все зникає. Коли я вперше там побував, то ось цей контраст був дуже відчутний: ось тобі проїжджа частина, насичений рух, люди, авто, пил дороги і така залюднена територія, а тут ти трошки спускаєшся і все воно зникає. Хотілося б більше дерев, але сподіваюся виростуть ті, що є там і буде більше затінку.
Мені подобається Іспанський скверик — це теж така міні віддушина посеред дуже залюдненої території. Плюс — це поруч із тими місцями, де я буваю. Тому, коли треба десь швидко перепочити, пересидіти поки захекався, то там теж можна завжди сісти, воно теж трошки з боку і цивілізація, як то кажуть, недалечко і начебто трошечки парк.
В Паланці є такий куток Кобзарівка, якщо прийти Ґолдовою ленією, — там є віддалік кілька ставків, збережена старовинна природа, яри, болотиста місцевість. Там дуже затишно, там можна сховатися від світу і воно мені нагадує те, яким це місце було сто років тому чи навіть давніше. Куточок неторканої природи, там майже ніхто не живе, і там, насправді, дуже гарно. Я писав про цей куточок і про цю місцину у «Порцеляновому погляді». Там в давні часи діти каталися на санях, а на весні всі сніги стікалися в цей ярок і там було озерце завжди. І воно не висихало через те, що там було завжди затінено, там було багато дерев, і взимку теж замерзало це озерце, і там можна було кататися.
І там, насправді, гарно, затишно, дуже автентично, дуже природно. І, справді, нагадує таке старе українське село дуже віддалене від будь-яких проявів цивілізації. От там мені подобається.
Пояснення: Раніше село ділилося не на вулиці, а на ленії, тобто лінії. І в нас була велика Церковна ленія, це така велика дорога і Ґолдова ленія. Чому Ґолдова ленія? Тому що наприкінці цієї ленії був шинок єврея Ґолди. І, відповідно, кінцева точка призначення від лісу до шинка Ґолди називалася Ґолдова ленія. І от досі з ХІХ століття серед мешканців, особливо серед тих, хто живе в тій частині, побутує назва «Ґолдова ленія», а не самої вулиці, як вона зараз називається.
Що крім письма приносить задоволення
Спати. Це те, чого не вистачає, але це те, чого дуже хочеться.
І ще краду час на читання. Останнім часом дійсно краду, тому що його страшенно не вистачає. Навіть собі трекер встановив (спеціальний додаток), який рахує по секундах скільки ти за день читаєш, яку книжку, в якому темпі, скільки ще треба годин для завершення читання.
Тому окрім письма ще читання, інколи спання, тому що це корисно.
Не завжди це виходить, але прогулянки обов'язково на свіжому повітрі, нехай це зовсім щось недалеке, невеличке і не тривале, але корисне. Це велопрогулянки. Раніше я на роботу їздив на велосипеді, поєднував приємне з приємним.
Невеличкі подорожі країною, навіть в цей час десь поїхати трошечки далі, ніж за межі свого будинку чи за межі свого населеного пункту, це теж дуже добре.
В яких містах України були презентації детективів Дмитра Безверхнього
«Порядні пані вмирають самітно» вийшла вже в розпал повномасштабної війни. За цей час презентації цієї книжки були двічі в Умані, також в Києві, Чернівцях, Тернополі, Вінниці, Кропивницькому, Черкасах, Хмельницькому, Паланці. І ось буде 19 липня Ужгород, Івано-Франківськ і Львів. Це більше десяти міст, можливо я якесь місто забув, нехай мені пробачать.
До речі, ця книжка дала мені можливість побувати в тих містах, яких я ще досі не бував. Наприклад, в Кропивницькому я ніколи не був, в Чернівцях, в Тернополі. І сподіваюсь, що теж відкрию для себе Ужгород і побачу нові місця, нові локації, нових людей, нову Україну завдяки цим книжковим поїздкам.
Чи назва третьої книжки про Софію Нрієвську теж починатиметься зі слів на «Пп»?
Можливо. Я казав в кількох випадках, що ні, в жодному разі, але є один варіант, який мені в принципі подобається. Але остаточної назви третьої книжки немає досі. Оце ж може бути «Пп», якщо ми з видавництвом визначимо спільно, яка ця назва буде. Тому що раніше я сам завжди обирав назву, а тут мені трохи складно чомусь, і остаточна назва ніяк не приходить до голови. Але є десяток варіантів і серед них є ПП-варіанти.
Те, що обидві книжки починаються на слова з букви «п» — це абсолютне співпадіння, не було ніякого задуму, ні в цілей. Назва «Порядні пані вмирають самітно» з'явилася за 5 років до книжки, тобто окремо від книжки.
Які літературні жанри найбільше і найменше подобаються?
Багато читаю детективів, хоча не ними єдиними все обходиться, тому що сучасна література мультижанрова — можна взяти книжку і там будуть елементи абсолютно будь-якого жанру. Не можна сказати, що оце точно детектив і все, оце точно триллер і все, оце точно сучасний любовний роман і все. Ні, сучасні автори намагаються поєднувати як мінімум кілька жанрів, а то і багато, тому що читач стає вибагливим.
Люблю сучасну літературу, коли сучасні українські і зарубіжні автори пишуть про все, що відбувається довкола нас, чи то тепер, чи то в минулому.
Не те, що не люблю, просто не вистачає часу на фентезі, хоча є певні окремі примірники, які мені подобаються, чи серії, які люблю.
Інколи, коли страшений не читун, то можу брати якісь комікси типу Бетмена — це єдиний із супергероїв, який мені беззастережно подобається. Тому що це людина — просто людина, без надприродних здібностей, без суперсили, лише з розумом, багатством, вміннями і наполегливістю, і, звичайно, психологічною дитячою травмою.
Як з'явилося захоплення кулінарією?
Я люблю солодке. Воно не завжди було тут і зараз, а до магазину йти далеко і час, який можна витратити на похід у магазин, можна так само витратити на створення цього чогось солодкого. Особливо, коли є інгредієнти і є бажання.
Також це чудовий спосіб прокрастинувати, тобто корисним начебто зайняти руки, відволікшись від якоїсь основної роботи. Це коли вже не знаєш, куди рухатися в робочих питаннях далі, тоді можна не просто втикати в телефон.
Чому випічка? Знову ж таки, тому що солодке і це те, що мені вдається більш-менш добре.
Це не означає, що я не пробував іншого, просто інше не так добре вдається, скажімо так.
Часто це якийсь шаблонний рецепт може бути з мережі чи з якогось родинного досвіду, але він може змінюватися. І головним рушієм зміни є якраз інгредієнти. Тому це такі універсальні рецепти, які потім перетворюються у власні рецепти, які, головне, не забувати.
Перше оповідання, яке опублікували?
Якщо говорити про твір, який був опублікований у серйозному виданні, то це була новела «листи» у журналі «Дніпро», номер за лютий місяць 2013 року. І це був перший твір, за який я отримав перший гонорар, 57 гривень, здається. Мені на пошту прийшли ці гроші, поштарка принесла потім їх. Це було цікаво.
В скількох літературних конкурсах отримував перемоги?
Перше місце, по-моєму, у трьох:
- «Це ж елементарно, сер». Там було перше місце і гран-прі.
- «Подвійні двадцяті». Це теж був конкурс короткої прози.
- І, по-моєму, «Текст-Опер» від журналу «Європа», там теж було оповідання.
Плюс в кількох конкурсах це були «срібло-бронза», які давали можливість опублікувати ці твори в колективних збірках переможців.
Я давно не був участь в конкурсах. Хоча, можливо, в майбутньому буде якийсь конкурс, В якому мені захочеться взяти участь. Я так досі ніколи не пробував «Коронацію слова», хоча слідкую за цим конкурсом десь із 2009-го, треба колись спробувати.
Де зараз пишеться?
Особливо, якщо це стосується якогось телевізора чи суголосних шумостворювачів — бажано без них. Людський фактор може бути, тобто людська присутність, людські розмови абсолютно вітаються, а от зайвого інформаційного шуму бажано його уникнути. І щоби не відволікали додаткової справи, щоб можна було сісти і просто попрацювати.
Зараз, поки погода дозволяє, я працюю в саду, там є столик, місце і там можна працювати. Головне, щоб вай-фай діставав.
Коли пишу, то це обов'язково ноутбук. Якщо потрібно якісь тези чи замітки зробити — це, звичайно, блокнот може бути, ручка. Інколи, якщо немає під рукою нічого паперового, то це нотатник у телефоні.
Зараз можна працювати з різних гаджетів в одному й тому самому хмарному документі, в будь-якій точці. Головне, щоб була мережа. І водночас це дозволяє не використовувати піратський або російський софт.
Через лінь я не пишу спочатку від руки, а потім передруковую, тому що це потребуватиме більше часу — це двічі робити одне і те саме.
Найбільш цікаві та незвичні презентації
В Кропивницькому була перша презентація, вона відбувалась під відкритим небом на пішохідній вулиці в центрі міста. Коли я підійшов до книгарні, там стояло багато стільців. І мені з одного боку було цікаво, з другого боку трошки лячно, тому що це така додаткова публічність — люди просто проходять вулицею і дивляться, що відбувається. Але насправді це був дуже цікавий, дуже крутий формат, тому що багато людей просто приходили повз, слухали, зачеплювалися вухом за те, що там відбувається, приходили, сідали і, відповідно, залишалися на саму презентацію.
В Києві була презентація «Порядних пань» — мабуть, перша презентація, коли традиційно були заготовлені «отруєні» кекси для гри в фіналі, коли треба було подарувати книжку. І сталося так, що хтось з'їв частину тих кексів за період презентації. Тобто вони були там сховані, складені позаду зали і накриті. Але коли настав час проводити цей захід, я відкриваю кришку, а там немає того, що мало б бути. Але ми вийшли з ситуації, все було вирішено і «отруйний» кекс не з'їли. Але особливість в тому, що він дістався потім людині, яка зізналася, що вона з'їла всі попередні кекси. Людина з'їла кекси спочатку, а потім ще й виграла книжку.
Дуже цікавою була презентація в Умані у бібліотеці, тому що вона була частково театралізована. Це було таке дійсно гарне театралізоване дійство і можливість побачити те, що було написано — як воно ожило. І актори дуже гарно впоралися, як на мене, з цією сценкою, з цим перформансом, і гарно себе показали, додали на сцені дуже гарного антуражу, сцена була оформлена в тонна і в сторії. І це було дуже приємне враження, хоча я спостерігав з-за куліс, не був в глядацькій залі.
Була дуже гарна презентація в Києві в бібліотеці Тичини, на лівому березі. По-перше, там дуже гарна бібліотека, дуже сучасна, дуже оснащена. І мене потішила, вразила приємно кількість читачів, кількість відвідувачів презентації і бібліотеки. І що всі ці читачі зацікавлені в тому, що відбувається. Це не випадкові гості прийшли, це люди, які дійсно прийшли на презентацію і з ними було дуже приємно спілкуватися, тому що в них були питання завжди насичені, нам навіть довелося вже призупиняти весь цей потік, щоб вписатися в час, тому це теж така презентація.
Загалом кожна із презентацій була дуже колоритною, під час кожної траплялися якісь цікаві моменти, кожне місто і кожна зустріч відзначилися якимись цікавинками, про які можна згадати і приємно згадувати тепер.
