Вперше уманець Василь Попик був в АТО у 2014-15 роках. Тепер Василь вже тринадцять місяців на фронті, а дома його повернення чекають дружина Лілія, син Роман і донька Соломія.
Лілія розповідає, що живе від повідомлення до повідомлення чоловіка, від дзвінка до дзвінка. Сьогодні, 6 квітня, у Василя день народження і щоб порадувати коханого, вигадала подарувати йому чуттєву фотосесію та зізнання в коханні на сторінках УманьNews.City.
Сьогодні мій найулюбленіший день в році — твій День народження.
Більше за все на світі я б хотіла його зустріти разом. Прокинутися зранку, тихцем засунути під подушку конверт з подарунком. А потім — пригорнутися до тебе, вмостившись на плечі, і додивитися сон. Ти прокинешся і, як завжди, боятимешся поворухнутися, поки я сплю. Я відкрию очі і попрошу, як дитину, пошукати під подушкою сюрприз. Ти всміхнешся і дістанеш звідти конверт з… тією самою подорожжю (яку я мала подарувати ще рік тому), про яку мрієш уже кілька років… відпусткою в Єгипті, щоб побачити пустелю, піраміди і корали.
Ми підемо пити каву, ти готуватимеш мені мою улюблену ранкову яєчню і традиційно бурчатимеш, що так багато холестерину не можна їсти… Я буду з усім погоджуватися, смакуючи сніданком та кавою…
Я б хотіла… але ти зараз так далеко. Ми не бачилися від 1 січня.
Чесно, я досі часто не розумію, як ти з нашої першої зустрічі зрозумів, що ми будемо разом. Бо я зрозуміла це аж через півтора роки. А ти терпляче чекав. Дивовижно, як все може змінитися…. Тепер я найбільше у світі хочу бути разом і… терпляче чекаю.. У часи відчаю я завжди ставлю собі одне і теж питання: «Ну, чому саме так, чому вже вдруге ти на фронті?» І ніколи не знаходжу відповіді, але щиро вірю, що перемога близько і ми будемо разом. Це мене тримає.
Сьогодні тобі 41. І я добре знаю, що тебе не здивувати нічим матеріальним. Кілька місяців пішло, щоб придумати подарунок. І місяць підготовки до фотосесії. Ми продумували образи, шукали референси. Я прописували ключові фрази, такі особливі для нас двох:
- Бережи себе, бо ти — моє серденько (я завжди відчуваю, коли тобі тяжко, і саме ця фраза для нас означає: коли ти бережеш себе, ти бережеш і мене)
- Все буде! (це твоя улюблена фраза. Вона дає нам надію, що те, що зараз — тимчасово)
- До завтра (фраза, за яку ми обоє тримаємося. Бо вона означає, що завтра обов’язково буде, і ми почуємося) Я хочу, щоб ці фото були нашим нагадуванням про цей період. На них — ті самі емоції, які я проживаю щодня. Я хочу, щоб вони завжди нам нагадували про те, якою сильною і незамінною підтримкою одне для одного ми стали, як ми тримаємося одне за одного щодня:
- Ти — за розмови про нас і дітей,
- Я — за можливість чути твій голос.
Поки фотограф Світлана працює, Лілія ділиться спогадами, тривогами, надіями.
— Я хочу показати Васі свої емоції і все, що я проживаю. Кажуть, що чоловіки воюють на фронті, а їхні дружини в середині, в душі. Ми стали іншими… Ми зараз багато говоримо з чоловіком. В 2014 році я чекала Васю додому, тепер я чекаю перемоги, щоб більше чоловік не йшов на війну, — говорить Лілія.
Про подарунки для чоловіка
Кілька років тому під час проекту «Вітання звідусіль» я замовила вітання для чоловіка, яке проектувалось на Софіївську дзвіницю. Вася був дуже вражений. Зазвичай він дуже спокійний до звичайних традиційних матеріальних подарунків. Тому вишуковую такі різні ідеї, щоб здивувати чоловіка, щоб був приємно вражений.
Тепер я дуже переживаю, щоб у Васі був інтернет у день його народження. Щоб подарунок вдався.
Про квіти, сюрпризи і зустрічі
На день закоханих Вася зробив мені подарунок — замовив квіти. Я хоч і здогадувалась, що чоловік може замовити квіти, але про те, що їх доставлять аж до квартири, не думала. Замовлені чоловіком квіти привезла подруга, яка мала прийти до мене на каву.
А на Різдво подарунок чоловікові хотіла зробити я — замовила брелок із нашими фото, шукала ким його передати, випитувала, де зараз конкретно вони стоять, чи зможе забрати. Вася ж говорив, що були жахливі бойові дії і волонтери не проїдуть. Чоловік просив, щоб ми гарно відсвяткували Різдво і Новий рік, не кисли. Тож, я готувалась до святкування із кумою Танею і її батьками. Проте настрою не було, бо це були б не свята без Васі — я увесь час нила кумі, що не уявляю, що це буде за святкування без чоловіка. Напередодні Різдва Таня постійно з кимось говорила по телефону, говорила, що то з батьками, то по роботі. Ще й Вася зранку написав, що буде без зв’язку. Коли були на закупах, зустріли Васіного брата, який сказав, що завезе покупки нам додому, щоб ми їх не носили. Потім, коли повернулись додому, дивні дзвінки продовжились — Таня каже, що щойно їй телефонував брат чоловіка і казав, що зараз завезе покупки, а я в цей час саме говорю з ним по телефону. Я вже починала скипати, аж тут Таня мене гукає, щоб я вийшла в коридор, я йду вже зовсім знервована і бачу у дверях Васю з букетом. Ось це був найкращий сюрприз! Чоловік тоді ще раз зробив мені пропозицію. Це були прекрасні десять днів!
Влітку, коли ми з дітьми були за кордоном у Братиславі, Вася просив, щоб я показала дітям Прагу, Відень, Будапешт, щоб ми подорожували. Спочатку ми з дітьми сходили в зоопарк в Братиславі, потім в ботанічний сад — їм дуже сподобалось, бо зазвичай далі дитячого майданчика і магазину ми не вибирались. А влітку приїхала кума, щоб допомогти з дітьми, і ми на день народження Солі з’їздили у Відень. Перед моїм днем народження Таня запитувала, що я хочу, який подарунок, я відповідала, що хочу побачити Васю. Але це було з області фантастики, тож ми вирішили поїхати у Будапешт — хоч спланувати цю поїзду було дуже складно. Коли ми вже нарешті були в потязі, подзвонив Вася і каже: «Я сьогодні ввечері буду в Умані, мені дали відпустку. Але, якщо ви вже все запланували, то не приїжджайте». Тож прямо в потязі ми почали шукати, яким чином доїхати до Умані. Це був ще той квест — ні квитків на літаки в міста поближче до кордону, ні потягів, ні автобусів, ні знайомих, ні знайомих знайомих. Діти не розуміють, чому я засмучена. Дивом нагуглили якусь компанію перевізника, не змогли скинути передплату за місця і нам сказали, що заплатите в автобусі, а готівки в нас немає. В автобусі ж залишалось рівно три місця. На кордоні ми простояли дев’ять годин, до Умані добирались на перекладних, бо заброньований з Львова автобус пропустили. Але ми змогли побути разом три з половиною дні.
Про тривоги
Ще якось сорок годин поспіль він був не зв’язку. Це був найдовший час без зв’язку. Я сто разів тоді плакала, сто разів брала себе в руки. Не могла думати взагалі ні про що крім того, щоб він подзвонив чи написав.
Одного ранку прийшли повідомлення з його номера, а прев’ю показало лише шматочок «200…». Поки я відкрила ці повідомлення тремтячими руками… Вася писав про нашого спільного знайомого, який загинув, і трохи невдало сформулював текст, а через поганий інтернет вже не міг його відмінити. І в мене була така жахлива суміш почуттів — я була рада, що Вася живий, була засмучена через знайомого…
Намагаюсь не плакати при дітях, щоб вони менше тривожились.
Про повернення додому
Ми були за кордоном близько пів року. Чоловік дозволив повертатися після Дня незалежності, навіть питав, чи вже купили квитки. Коли ми нарешті повернулись в Умань з-за кордону, то Соля запитала: «Мама, ми ж ніколи більше не поїдемо з дому?»
