Вже 200 днів триває повномасштабна війна росії проти нашої чудової України. Сім місяців поспіль українців живуть одним днем, постійно перевіряють новини, вчаться нічого не планувати, але люблять, допомагають, турбуються, переживають, співпереживають і ділять біль. Здається, що у цих 200 днів вмістилось вже не одне життя…
Редакція УманьNews.City попросила жителів Умані та Уманщини показати фото, які вони робили у перші дні чи в перший місяць повномасштабної війни росії проти України. Дехто, з тих до кого ми звернулись із проханням поділитись світлинами, чесно відповіли, що перші кілька місяців нічого не фотографували. Але у добірці ви побачите живі, не постановочні фото із 24 лютого мешканців села Паланка, які проснулись під свист снарядів, які летіли у їхні будинки. Квіти, снаряди, підвали, вказівники, захід сонця і дим пожежі. Це 19 фото, які зробили уманці у перші дні після 24 лютого.
Фото 1: Дитяча кімнатка... Саша (дружина) за декілька секунд до вибуху винесла діток в коридор... Фото зробив десь через годину...
Фото 2 і 3: Івасик спить в укритті, Саша на підлозі...
Фото 4: Більший снаряд — це під нашим будинком, їх було близько чотирьох... Один застряг в цоколі...
Фото 5: Менший снаряд — то таких було десятки... Під час прогулянки з песиком я встромлював палицю біля снаряда чи якусь гілочку та обмотував її кольоровим пакетиком. Спеціально носив декілька. Потім фотографував та надсилав нашим саперам... На жаль таких фото вже нема..
Фото 6: Бочка — бо, наче, як символ чи що?) Ну і обіймав же ж я її, бо так було холодно)))...
Чого фотографував? Та, певно, більше від того, що ніяк не міг прийняти та повірити, що почалася війна... А ще чомусь воно само получалося... Замість того, щоб накивати п'ятами, я знімав відео «феєрверків» з напівпідвалу)))
Фото 1: Це фото на пам’ять, як війна перервала всі плани. Хазяйка квартири попросила нас з’їхати, тому що там поселилися її діти з Броварів. І, думаю, таке фото є в більшості українців, які в перші дні війни не знали, що буде завтра і у них є тільки їх речі та близькі люди. Але, на щастя, я їхала до батьків, до себе додому. За весь період, починаючи від 24.02.2022, мене звали до себе друзі та родичі. Моя мрія могла здійснитись, я мала шанс поїхати безкоштовно на Кіпр, в Іспанію, в Німеччину. Але я залишилася вдома з батьками, тому що я мала бути з ними перш за все! А мрія моя здійсниться, коли закінчиться війна і я у спокої, не будучи тягарем для когось, буду подорожувати і здійснювати свої мрії!!!
Фото 2: В перші місяці війни ми всі моніторили новини. І єдиною втіхою та відділенням від всього страшного, що тоді коїлося були прогулянки на природі. Я просто спускалася в беріг і фотографувала цей мох. Він був найяскравішим серед всього, що відбувалося. Я дуже люблю природу і саме наодинці з нею я відчувала спокій та гармонію.
24 лютого зранку я прокинувся близько 5:30 від специфічних звуків над будинком. Як виявилося, це були ракети, які прямували на нашу військову базу. І за мить все почалося...
Десь за годину ми зібралися і виїхали з міста в село неподалік. Я гадав, що бомблять все місто. Але, на щастя, помилився...
На другий день ми з моєю дівчиною Софі вирішили повернутися в місто. Ми розуміли, що це небезпечно, але й розуміли, що користі від нас буде суттєво більше, ніж сидіти в селі, втупившись в монітор ноутбука і аналізуючи всі новини...
Під будинком був підвал вимуруваний бетонними блоками і перекритий бетонними плитами. Йому більше 20 років. Я до останнього думав, що з ним робити. Чи засипати. Чи залишити. Добре, що я його залишив. Ми спустили туди пару стільців. Кинули електричний конвектор. Притягнули переноску з лампочкою. І, як виявилося, ще й непогана місцина)) Вентиляційні труби, які заходили з вулиці в підвал дуже добре передавали звуки ззовні. Особливо вночі було чутно від того як проходять військові повз будинок і як літає щось над містом чи вибухає. Ми розуміли, що якщо нас бомбане, то шанси є гарні, щоб вижити)) Розуміли, що може завалити, тому з часом поперетягували в підвал палети для лежанки, запаси води і якісь теплі речі)) Але нам пощастило і наразі щастить) Підвал я вже знаю, як обладнаю на майбутнє)) Тому найшвидшої всім нам ПЕРЕМОГИ!
Фото 1 і 2: У перший день повномасштабної війни я поїхала за місто, до найрідніших… Мене розривало на шматки від страшних новин… Одночасно переповнювали відчуття краси і болю, рідності землі і неба… Серце краялося за нашу Україну… Було страшно і моторошно за себе, за близьких, за усіх українців… У свідомості не вкладалося, що в країні війна, дуже страшна війна…
Фото 2: Це мій перший пост в інстаграмі після 24 лютого.
Фото 1: Підсніжники я сфотографував поряд зі сховищем. В той день ми носили стільці, вогнегасники, питну воду, ковдри до укриття. Мені здавалось, що через початок активної війни світ зупинився. Місто було майже порожнє, не зрозуміло як далі буде. Помітив квіти, коли черговий раз спускався до сховища. Подумав тоді щось типу: «Ось, кого війна дійсно не стосується. Ні війна, ні тривога, ні люди».
Фото 2: По всій країні з’явились вказівники, борди, надписи на будівлях про рекомендований напрямок руху окупантів. Воно піднімало настрій, хоч було зовсім нецензурно. В нашому місті теж з’являлись борди з такими словами. Був внутрішній конфлікт, я розривався між «туди їм і треба» і «ну матюки то не файно». Якось їхали Одеською трасою на сюжет і бачимо, що наші вказівники теж змінені. Але такий меседж подобався і в порівнянні з іншими здавався навіть високоінтелектуальним. Тому зупинились зробити фото на пам’ять.
Фото 1: Це фото зроблене в перший день, з центру міста. То якась база горіла в напрямку залізничного вокзалу... Чому я то все фоткала? Не знаю, просто так страшно було і так все не поміщалось в голові, що зсередини розривало і, мабуть, аж хотілось з кимось поділитись... Тоді, чесно кажучи, мені здавалось, що настав останній день світу.
Фото 2: Фото зроблене 25 лютого, в підвалі під час повітряної тривоги. Донька Оксана щоденник пише: нотує все, що відбувається... Чому вирішила зробити? Ну, мабуть, все-таки надто вже незвична обстановка, не змогла втриматись.
В обох цих фото є назви, і всі вони пов'язані з війною: «Підсніжники війни» та «Коли війна дивиться на себе в дзеркало».
Фото «Підсніжники війни»: Це були перші квіти, які я побачив 25 лютого, після обстрілів, підвалів. Якось соромно було на них дивитися, незвично — такі крихкі, невчасні, розпорпані, прекрасні. «Як ви можете цвісти, тут же ж війна!», — на момент подумалось тоді. Але ж ні, вони якраз то й були символом того, що світ не зупинився, він продовжує своє життя, попри все. І ми теж є, попри все і всіх. Ось такі вони, квіти війни.
Фото «Коли війна дивиться на себе в дзеркало»: Це залишки дзеркала, шкільного дзеркала, в яке роками вдивлялися сотні дитячих облич. Воно бачило дні радощів і чуло сміх, гамір, тишу уроків. І от, що з ним сталося, от що сталося з нами усіма — тріщини. Але дзеркала, то лише тінь реальності, а наша реальність така — щодень, кожним своїм вчинком маємо, мусимо, зобов’язані наближати перемогу, аби в шкільних коридорах нові і цілі (не тріснуті) дзеркала знову тихцем спостерігали й тішились дитячому сміху.
