Родина Ларіонових з селища Борова, що в Ізюмському районі Харківської області нині живе в Родниківці на Уманщині. Вони одна з 200 родин, яких прихистило приміське село. Вони стали біженцями не по своїй волі. Про те, який шлях порятунку довелося пройти і що пережити розповідає Валерія Ларіонова.
Ми дуже добре жили
Звичайна українська родина: мама Валерія, тато Олександр, 10-річна Кароліна і 16-річний Максим. Вони добре жили на своїй рідній Харківщині. Олександр займався власним бізнесом ─ розводив рибу, діти навчалися, а Валерія працювала в будинку культури і залюбки сама брала участь в художній самодіяльності.
Валерія - активна учасниця художньої самодіяльності, а родина - її найпалкіші фанати!
Ларіонови, більше Валерія, вели домашнє господарство. Все було: і свині, і кури, і собаки, і город, і хороший сучасний дім. Працювали дружно, тому й статки мали нормальні. Щоліта їздили до моря на Арабатську стрілку, багато уваги приділяли дітям, планували майбутнє.
Війну ми відчули на собі
Війну почули з перших годин. А потім і відчули на собі. Ізюмський напрямок був гарячим. Точилися страшні бої. Було страшно. Ларіонови забрали до себе жити Лєрину сестру Ганну з племінницею Оленою. І кожного дня дивилися як через їхнє селище їдуть колони машин з білими стрічками і написами «ДІТИ». Лєра згадує, що дуже дивувалася, бо мало не в кожній машині людина на передньому сидінні тримала в руках хреста і молитовника. І ще думала, куди ж вони всі їдуть… хто й де чекає цих людей.
Їхати не хотіла - дім, город, хазяйство… Але війну чути було все ближче, тому про всяк випадок спакували машину і причеп: їжу, посуд, одяг, постільне, мультиварку… Проте їхати ніяк не наважувались. Не вірили, що село можуть захопити рашисти. Дочекалися… бої були на околиці села, прильоти не припинялися, люди почали говорити про те, що орки можуть окупувати Борову. Аж тоді вирішили тікати в сусіднє село до батька Олександра, щоб «перечекати день-два», дочекатися наших і повернутися додому. Це і врятувало родину. Бо в той же день в Борову зайшли російські солдати.
В Борову увійшли окупанти. Виїхати вже стало неможливо.
Куди тікаємо…. Просто тікаємо звідси
─ Вже було так страшно…встигли тільки попрощатися зі свекром, загрузилися в машину і по дорозі ще забрали родину своїх друзів. Буквально витягли їх з погребу. Вичекали момент затишшя, схопили дітей і тікали.
Їхали не знали куди. В руках Лєра тримала хреста і молитовника…
… Знали, що нам можуть вистрілити в спину в будь-який момент… Бачили на узбіччі спалені автівки, де людям не пощастило втекти. Їх вбили. Цілі родини - з дітьми, старими і хворими людьми..
─ Ми летіли на максимальній швидкості. Дякуємо нашим солдатам на блокпостах. Вони показували, куди можна проїхати. Вже ні вказівників, ні доріг, нічого не було. Тільки напрям, куди вказували наші.
Їдьте, ви ще встигаєте
─ І ми виїхали... одні з останніх. Ще цього дня окупанти випускали людей з Борової, а потім вже ні. Потім підірвали мости.
Міст який з'єднував Борову з містом Ізюм.
─ Тому й летіли так, що тільки міста в навігаторі мінялися: Краматорськ, Павлоград, Дніпро. Їхали не зупиняючись. Не їли. Випили 5 літрів води. Якоїсь ночі вже не було сил і почалася комендантська година. Нас в якомусь селі прихистили в церкві. Нагодували, дали покупатися і поспати. Спасибі добрим людям. Це було дуже важливо тоді.
Міст, який з'єднував Борову з містом Куп'янськ.
Їхати в Умань підказали люди
Потім все ж таки поїхали на Умань. Бо тут вже чимало наших борівських людей було. Подруга, яка виїхала раніше, дала мені номер телефону директорки Родниківського ліцею Олександри Іванівни Слупіцької. В школі з перших днів війни облаштували спортивний зал для прихистку людей, які їдуть транзитом через Умань. Тисячі людей з вдячністю згадують Родниківську школу і її персонал. Це було перше місце, де могли виспатися і оговтатися.
Центр короткотривалого перебування ВПО в Родниківському ліцеї.
Лєра ще з Дніпра подзвонила Олександрі Іванівні і спитала, чи пустять переночувати. Та запевнила, що так, обов’язково приймуть. Ось тоді, згадує Валерія, у нас вперше з’явився пункт призначення. Ми їхали в Родниківку. Нас прийняли, розмістили, ми переночували одну ніч, другу. Нас запитали – ви кудись їдете, до когось? Ні, кажемо, нікуди нам їхати і спитали чи є якась можливість залишитися тут в селі. І так нас тут прийняли. Спочатку знайшли маленький і старенький будиночок в Родниківці. Ми там поплакали, навели порядки. Він був такий старий. Однак вибору в нас не було.
Життя почали спочатку
З часом життя почало налагоджуватися. Тато Олександр влаштувався трактористом в КСП «Родниківка», сестра Валерії Ганна пішла на роботу в їдальню. Робота не легка, але Ларіонови задоволені, тому що сьогодні це дійсно щастя ─ мати роботу і дах над головою.
Сергій Михайлович Войченко, директор КСП «Родниківка» згодом знайшов родині Ларіонових іншу хату. Значно кращу за попередню.
Будинок, в якому зараз проживає родина з Харківщини.
─ Вона теж не нова, але я жартую, що повернулася в 80-ті роки свого дитинства, – жартує Валерія. ─ Пам’ятаєте, як ми мили посуд в тазках, прали без машинок? Без унітазу, ванни, душа.. такі умови як в моєму дитинстві. Але нічого. Ми живі, здорові, дах над головою є, навели порядки, пристосувалися.
Діти почали вчитися в родниківській школі онлайн, практично з першого дня. Пішли на спортивні заняття.
Люди в селі дуже привітні. Багато з гуманітаркою допомогли, картоплі нам вділили. Сусіди допомагають. Так і обсадилися. Все найнеобхідніше дали: картоплю, помідори… Ми не цураємося ніякої праці. Нам аби було тихо, аби не стріляли. Літаки і зараз літають, але я знаю, що це наші і вони нас охороняють. А там літали не наші. Вони нас вбивали. По 20 разів за ніч бомбили… Кого вони бомбили і навіщо…
Ідеальний город і картопля вже зацвіла.
Ларіонови ─ одна з тих родин переселенців, які швидко адаптувалися і інтегрувалися в нові умови. Облаштувалися, почали працювати, оновили старий будинок. Тримають в ідеальному порядку город. Цікавляться життям громади, часто бувають в Умані. Люблять гуляти в «Софіївці».
Такою великою родиною легше долати біди і роботу робити швидше.
Валерія каже, що зараз у них немає гострих побутових потреб. Жінка сподівається, що до зими родина повернеться додому. «Бо зимових речей не брали!»
Вдома біда і там чекають наших
Ларіонови постійно підтримують зв'язок з рідними, котрі лишилися на Харківщині.
─ Звідти пишуть. Наче під прицілом і все однаково: у нас все добре, газ-свєт дали, гуманітарку дають… І так щодня одне й те саме.
Ми знаємо і віримо, що скоро наші їх звільнять. Але їм не можемо нічого сказати. Все прослуховується, зв'язок переривається.
Лєрині батьки живуть в селі Ізюмське. Воно в окупації. Батьки ніяк не погоджувалися їхати. Батько лежачий після інсульту і мама його там ніколи б не залишила. Так і не виїхали. І старша сестра з родиною теж там. У батьків хату спочатку градами підпалили… пробили дах і стіни. Мама сама потушила хату як змогла. Наступного дня в хату вистрелили з танку… Мама стояла біля вікна, а він (російський танкіст) повертав дуло просто їй в лице. Вона встигла сховатися, прикрила собою батька… Так і живуть. В напівзруйнованій хаті. Мама молить нас: не вертайтеся сюди. Ми вже старі і таке пережили, що нам не страшно вмирати, а ви не вертайтеся..
Для них найголовніше – що ми в безпеці, каже Валерія. Хоча спочатку мама плакала, мовляв, куди ж ви поїдете, кому ви там потрібні… Тепер плаче, щоб ми не поверталися.
Старшу сестру з родиною взагалі орки вигнали з хати. Все що було цінного - вкрали, все що лишилося – знищили, просто розстріляли. Лишилася в неї одна сковорідка….з усього її дому. Ми її теж звали з собою, коли виїжджали … і машина в них була. А вона казала: куди ж я корову діну, куди телята… Тепер нічого нема і виїхати вони не можуть.
На жаль, багато знайшлося в окупованих селах «любителів руського міра», зрадників, донощиків. Це теж біда. Першими в окупованих селах вбивають АТОвців і членів їх родин… Просто за те що чоловік був в АТО. Страшне, що переживають вони там.
Тут добре, але хочемо додому
─ Я дякую Богу що наставив мене їхати… Не триматися за хату і статки, а рятувати дітей. Я така рішуча була, бо діти мене підтримали… А тоді вже й дорослі.
В Україні зараз ніде безпечного місця немає. Коли над Уманню збили ракету, у мене одна думка була: а куди далі тікати?… куди? …нікуди.
Молю Бога, щоб наша хата залишилася ціла, щоб швидше повернутися додому, щоб моя рідня вціліла, щоб визволили наше село.
Хочемо додому. Тут добре, але ми хочемо додому.
