Олена Вікторівна Поповиченко усе своє життя прожила в Маріуполі. Вона чекає повідомлення, що рідне місто звільнили українські військові і можна повертатися додому. Через 34 дні після початку повномасштабної війни Олена з рідними приїхали до Умані. Пані Олена відверто розповіла УманьNews.City, що вони пережили в оточеному місті і як вдалось виїхати.
Лише чутно було, що падають бомби
24 лютого о 4-ій ранку, коли почались обстріли і стало зрозуміло, що війна, ми ще були на нашому посьолку — це мікрорайон Маріуполя з приватними будинками. Ми подумали, що місто будуть бомбити з околиць, але вийшло інакше — у нашому мікрорайоні було спокійно найдовше, хоча зараз дуже тривожно там. Наша старша дочка теж живе на посьолку і вона 27 лютого виїхала в центр Маріуполя, бо у нас вже не було електроенергії і вона сказала: «Мам, поїду заряджу телефон і повернусь». Потім вона подзвонила, я казала, щоб вона не поверталась, бо через нас вже сильно літало, хоча ще не падало. Донька 28 лютого приїхала за речами і сказала: «Я напевно вже буду там. Що ви думаєте? Теж збирайтеся.» Я не хотіла їхати, але чоловік говорить: «Сідай у машину і їдь, хтось повинен залишитись живим. Постріляють і через два-три дні приїдеш.» Думаю він так сказав, щоб я не думала, що їду на довго і погодилась. Я поїхала одягнена так, як була — в домашньому одязі, в якому сиділа у підвалі, лише взяла пальто, в якому ходжу у люди, і шапку. Я ночувала у меншої доньки, а старша поїхала до подруги. Ми з меншою донькою всю ніч сиділи у коридорі — вибухи були дуже сильні, стіни тряслися. На ранок подзвонила старша донька і сказала: «Мама, потрібно йти кудись у бомбосховище». На той час газу у нас вже не було, електроенергія ще в деяких мікрорайонах була. Зв’язку теж нормального вже не було — інтернет то з’явиться, то зникне, і ми не знали, яка де обстановка. Лише чутно було, що падають бомби.
Ми з доньками усі зустрілися, щоб бути разом
Ми були у сховищі спортклубу «Стимул» — взяли із собою ковдри, там вже були люди. Ми все ще думали, що за кілька днів усе закінчиться, але там ми залишись надовго. Спочатку їли те, що хто схопив із собою, коли біг у сховище: печиво, булочки. А потім люди, які жили у сусідніх будинках, ділилися їжею з тими, хто прийшов здалеку, як ми. Була одна дівчина — вона дізналася, що у сховищі були дітки і варила вдома супчик чи картоплю, і з каструлькою бігала і приносила дітям. Хоча стріляли увесь час, але щойно ставало трішки тихіше, вона прибігала до нас: «Діткам суп». Дехто з людей приносив теплі речі. Одна жінка, дякую їй, принесла теплі шкарпетки, хто штани приніс, бо були люди, які просто в кімнатних капцях прибіг, бо в будинок вже прилетіло.
«Прильоти» ставали все частішими. Ними пошкодило автомобілі і нашу машину теж — неподалік упало два снаряди, які побили обшивку і вибили скло. Але двигун, на щастя, уцілів.
Ми жили в укритті спортклубу дуже дружно. У нас був волонтер Олексій, який сидів у сховищі зі своєю сім’єю, він взяв усе в свої руки і організував нас — чоловіки вночі чергували біля входу, рубали дрова поміж обстрілами, палили вогнище, гріли воду, готували їжу. У нашому бомбосховищі були чудові чоловіки, які допомагали. Якось люди виїжджали і залишили нам мішок картоплі. Так і виживали. Також Олексій добрався до відділку поліції і зареєстрував нас як офіційне бомбосховище — після того, коли відкривали магазин, щоб взяти продукти, їх розподіляли між офіційними бомбосховищами і ми теж отримували. Незважаючи на сильні обстріли, наша двоповерхова будівля витримала, хоч пошкодило дах.
Свати, батьки чоловіка меншої доньки, рано вранці після обстрілів варили на вогнищі суп, кип’ятили воду із джерельця за гаражами, де чоловіки раніше мили радіатори, брали в рюкзак і швиденько приносили нам для дітей у бомбосховище. А повертались назад уже під обстрілами. Величезне їм дякую. Сподіваємось, що вони живі.
Одного з наших чоловіків поранило біля вогнища. Ще одного побачили наші хлопці і принесли до нас — він вийшов за продуктами, а його побили і поранили, забрали пакет.
Ми навіть у цьому підвалі 13 березня відзначали день народження однієї внучки.
Потім волонтер Олексій вивів з Маріуполя дуже багато людей, вони йшли просто пішки, дітей несли на руках.
Ми розуміли, що місто просто вигорає
Навколо нас обстріли ставали все частішими і продукти, яких і так було мало, закінчувалися і ми розуміли, що потрібно вибиратися, але ситуації по місту зовсім не знали. Хоча у нас були молоді люди, які ходили у розвідку і потім розповідали обстановку — в який будинок попали, який загорівся.
Одного разу щось було рвонуло так, що вирва була 10 метрів у діаметрі і 4 глибиною. Нам двері у підвалі вирвало і землі насипало.
В підвалі постійно було темно, ми й облич один одного не бачили.
З одного смт відправляли автобуси на Ростов і Таганрог, але ми хотіли в Україну
24 березня, коли навколо все було у вогні і диму, ми вирішили прориватися, вирішили ризикнути.
Казали, що є підірваний міст, але туди поклали два швелера, тому можна спробувати проїхати. Якісь люди приїхали до сусіднього будинку забрати своїх родичів, моя старша донька Юля побачила їх, вискочила з підвалу і запитала, чи можна з ними, вони відповіли: «П’ять хвилин і ми їдемо!» Ми вирішили просто ризикнути. В машині були: моя старша донька і її дівчатка 13 і 7 років, молодша донька і її 5-тирічна дитина, і я — лише жінки. Ми взяли з собою лише дві ковдри і кілька сумок із дитячими речами і документи, а мої усі документи, крім паспорта, залишились вдома.
По дорозі через обстріли ми загубили тих людей. Обстріли були дуже страшні. Коли ми під’їжджали до мостика в районі вулиці Тополиної — цей міст був рятівним для багатьох людей — всі вийшли з машини, бо просто так було не проїхати, я вийшла перед машиною, щоб направляти, Юля була за кермом. І щойно авто переїхало міст, над нами пролетів літак і почав скидати бомби. Я бачила як він скидав ті снаряди — два, третій, четвертий майже перед нами впав. Я думала: зараз буду кидати дітей під міст. І літак в цей час вжух над нами і полетів. Ми ж думали, що вже все — загинемо. Але, дякувати Богу, він полетів. Після цього ми швидко сіли в машину і поїхали. Вже аж згодом у Запоріжжі один чоловік нам сказав, що літак може взяти найбільше — це чотири бомби і нам просто пощастило.
Далі були блокпости один за одним. Так ми змогли вибратися на Мангуш. В Мангуші ми змогли перебути дві ночі, там ми зустріли родичів чоловіка старшої доньки — батька та сестру з чоловіком. З Мангуша ми виїхали із волонтерами, які привозили туди продукти і терміново поверталися. Вони взяли дітей у свою машину, бо в нашій не було вікон, і менша донька з усіма дітьми сіла до них у мікроавтобус, а ми з старшою їхали нашим авто. З нами попросились люди ще на одній машині і вийшла така невеличка колона.
Знову були блокпости, постійно обшуки. Але, дякувати Богу, «звірів» на нашому шляху не було. Розривались бомби поряд, але ми змогли виїхати.
Олена Поповиченко з чоловіком, доньками і внучками
Про те, що ми в безпеці, змогли відчути лише у Запоріжжі
Коли ми були в Маріуполі, то навколо були українські військові, а за містом уже не наші. І коли саме ми зустріли перший український блокпост, я не знаю, бо ніде не було вказівників — все зняли. Дорогу ми запитували у людей. Ми проїхали багато ворожих блокпостів, а потім був довгий відрізок дороги, де не було нікого. Коли ми побачили блокпост із жовто-блакитним прапором ми дуже зраділи, але й дуже боялись — проте вони нас оглянули і сказали швидко проїжджати, бо навколо все ще падало і зривалось. І коли ми під’їхали до другого українського блокпосту, я так плакала, що мене заспокоювали навіть наші військові. Але до цього я не плакала, бо боялась, щоб не спровокувати, щоб не запитували, чому я плачу. А так, побачила на шевронах жовто-блакитний прапор і зрозуміла, що ми у себе — в Україні.
В Запоріжжі менша донька записалась на автобус у Львів, а потім у Польщу і через годину поїхала. Вона кликала мене з собою, але в мене ще чоловік, мама і тьотя у Маріуполі, які навіть не знають, де ми.
В Запоріжжі ми зупинились у хостелі і хоч були тривоги, сиділи в бомбосховищі, та все одно відчули, що ми у безпеці. В Запоріжжі ми були три дні і вирішили усі разом їхати далі, в Умань, бо в мене батько родом із Сушківки, братова дружина (брат помер) поїхала до рідних Німеччину, а мені сказала, щоб приїздили і зупинились у її квартирі в Умані.
30 березня ми зі старшою донькою, її двома дітьми, із зятевим батьком, сестрою і її чоловіком приїхали в Умань.
Чоловік загинув, а мама жива
Про те, що чоловік помер, я дізналась 6 квітня. 5 квітня у мене був день народження і я все чекала, що може він зможе якось спіймати зв'язок, і навіть вранці 6 квітня чекала, тримала телефон в руках. Але донька сказала, що він вже ніколи не подзвонить, що їй подзвонили сусіди вчора, але вона не хотіла мене засмучувати у день народження.
Сусіди, які живуть від нас через два будинки, розповіли, що чоловіка посікло осколками і він помер.
Бомба впала у двір, розірвало собаку, а він встиг забігти у будинок, але йому спину посікло уламкам, зміг лише лягти на диван. Після обстрілу сусіди побачили, що хвіртка відкрита, а він не виходить — після обстрілів вони маякували один одному, що живі. Тому вони перебіжками прибігли у наш будинок. Він ще розмовляв з ними, сказав, де заховані документи. Сусід казав, що крові не було. Напевно була внутрішня кровотеча. Вони думали, куди його відвезти, бо ж лікарні не працювали, і побачили, що йшли наші військові, покликали їх. Але хлопці оглянули і сказали, що йому мало залишилось, зробили знеболювальний укол. Всю ніч були сильні обстріли, а вранці один із сусідів прибіг і побачив, що Сергій помер. Чоловікові було 56 років. Сусіди похоронили його в палісаднику навпроти двору. Тут в Умані в церкві ми замовили службу.
А мама моя жива, їй 79 років. 11 квітня ми дізнались, що мама і тьотя живі. У тьоті повністю згорів будинок, лише одна стіна залишилась, але вона дивом встигла вибратись з підвалу. Тепер вони з мамою живуть вдвох в її будинку. Сусід з нашого будинку переніс продукти до мами. Там знайшли десь свердловину і є чоловік, який усім видає по трохи води.
Якби знали, що так буде, все кинули б і виїхали. Ми й збирались, але я дзвонила сюди в Умань і Оля сказала, що і тут теж обстріли, і в Полтаві бахнуло. І чоловік сказав: «Куди їхати? Скрізь бахкає. Нас по дорозі вб’ють.» І мама не погоджувалась їхати, казала: «Не буде війни», не вірила. У нас в місті було багато військових і ми були впевнені, що захищені, ні в кого не було сумнівів. Тому багато людей і не виїжджали дуже довго. А місто взяли в кільце.
Дитячі травми
Дорогою було дуже багато вбитих людей, обвуглених тіл, розбитих автомобілів — ми накривали дітей ковдрами, щоб вони нічого не бачили. Очі закривали їм, коли виходили з машини, щоб діти нічого не бачили навколо.
Навіть в тому місті, куди виїхала менша донька, її дівчинка, коли чує будь-який літак, падає на землю, де б не була, закривається ручками, плаче і кричить. Оточуючі на вулиці запитували звідки вони виїхали і плакали разом з ними. Дитина думає, що вбивати будуть.
Все у нас вже добре
В Умані ми оформляємось як переселенці, дітей оформили в школу — вони займаються дистанційно. Волонтери сказали, де можна взяти речі — одяг, рушники. В церкві дали зубні пасти і щітки, мило і таке інше. Також ще видали продукти харчування — борошно, масло, овочі.
Над нами літають уже наші літаки.
Щойно скажуть, що Маріуполь вільний і можна повертатися, я одразу поїду. У мене там мама і тьотя, чоловікова сестра з чоловіком.
