Дмитро Безверхній — учитель, письменник, історик, мешкає у селі Паланка на Уманщині. 24 лютого Дмитра, його родину і односельців розбудили гул літаків, вибухи та руйнування, які сповістили про початок повномасштабного вторгнення росії на територію України. Вони дізнались про війну не з новин. Далі УманьNews.City пропонує розповідь Дмитра Безверхнього про перші години вторгнення.
Літаки, які принесли війну
Для мене ця війна почалася о 5:30 ранку, 24 лютого — вогнем і вибухами, а не повідомленнями в телеграмі, фейсбуці, не з дзвінків родичів чи телетрансляцій. Згодом дивно було слухати засльозілі враження інших, для кого оголошення цього етапу війни було відчутним лише у вигляді текстів, слів і картинок.
Думка: «У тебе не було навіть цих тривожних, але ще умовно тихих годин…»
Проте вернімось до початку… до ранку. Будинок моєї родини знаходиться в селі Паланка, що за кілька кілометрів від Умані й за два кілометри від місця перших бомбардувань. Самісінький центр України. Центр Європи.
Звук ворожих російських літаків не забуду ніколи. Їхній рев неможливо ні з чим сплутати — гучніючий, наростаючий. Саме це пронизливе гарчання війни розбудило мене того ранку… і татове: «Збирайтесь!».
Жодних вагань. Ніяких питань. Тремтячі руки. Швидкі рішення. Усе й так було ясно.
Перший удар скинутої бомби був глухим, але пекельно-яскравим, а другий, що пролунав за кілька хвилин — потужністю збив із ніг. Ударна хвиля сколихнула добротний будинок нечуваною потужністю.
Хвилини для виживання
Авта немає, сусідів теж. Найближче укриття далеко.
Я біг городами, садами, полем, грузнув у багнюці, а над головою ширяли літаки, усе вибухало. На плечах рюкзак, а поруч восьмирічна сестра, яка ще хвилини тому мирно спала у теплому ліжку. А тепер війна — тут і зараз. У такі миті геть забуваєш про всі інструктажі, навчання і вишколи самозахисту. Просто біжиш, по звіриному вишукуючи безпеку для себе і дітей — попереду передсвітанкова темрява, а позаду палає — все!
Ми встигли добігти до підвалу, що був у дворі моїх діда й баби. Тоді я ще не знав, що це тільки початок найстрашнішого дня в моєму житті. Росіяни скинули бомби на військову частину, що була зовсім неподалік. Вона вигоріла вщент. Усі тонни зброї, вибухаючи, полетіли на нас.
Вогонь і вибухи — сім безкінечних годин пекла
Сім годин тотального безперервного пекла з вогню, вибухів до крові з вух, гулу літаків і двигтіння стін чекало на нас у підвалі. Єдине що я встиг написати у фейсбук, забігаючи в льох: «Умань. Нас обстріляли». За цей час хтось вже тікав до кордону, хтось збирав валізи, спускався в підвали, дзвонив рідним, гортав стрічку новин і мав час (як потім виявилось) коментувати мій допис словами: «Не розводьте паніки…».
Я не знав, що коїться нагорі. Чи є хтось живий і чи залишимось живими ми. Найважче було заспокоювати маленьку сестру обіцянками, що все буде добре. Бо вперше в житті ти розумієш, що ця обіцянка може бути брехнею. Кожна ударна хвиля відчиняла навстіж замкнені двері нашого сховку й розбивала сподівання на скоре спасіння.
За кілька годин мені вдалося виловити пару поділок зв’язку, аби написати де нас шукати (на випадок, якщо погріб обвалиться) і вжахнутися, дізнавшись, що ось так палає вся країна — обстріляна, розбомблена та поплюндрована російським ворогом.
Проте, ця історія не тільки про відчай перших годин війни, а й про надію й усвідомлення того, що всі вогні гаснуть, вибухи неминуче втихають і ти досі дихаєш, хоч легені й наповнюють порохові випари війни. Ох, війна не тільки лунка звуками, але й запахами. Війна пахне зіпсованим завтра. Спаленим порохом сьогодні, пилом вчорашнього спокою, якого ніколи не було. Війна пахне безоднею — глибокою, затхлою, забутою. Війна пахне тривогою, що димом стелиться пошрамованою землею, просочуючись у наш сховок — не обов’язково теплий — обов’язково бетонний.
Життя проростає завжди
Ми вибрались на поверхню, коли (о, диво!) крики курей, що несли яйця, заглушили свистіння снарядів. Життя — воно таке — проростає, випинається крізь усе.
За сім годин виїхали. Авто напхом напхане людьми. Хтось навіть в багажнику. Земля досі двигтіла. Село змертвіло. Будинки понівечені. Дахи знесено. Вікон немає.
а це школа в якій я ще вчора проводив заняття... любив поливати цей фікус
Школа, в якій я ще вчора проводив заняття, і говорив зі старшокласниками, що «воно» таки насувається — зруйнована. Школа! Від тоді, кожної ночі, уві сні я проводжу там заняття, бачуся з дітьми, колегами — живу тим життям, якого вже не маю насправді. Бо насправді у нас війна. У перші дні після обстрілу кожен неочікуваний звук здавався звуком вибухів. Бабусі осколком поранило руку. Я тепер, як це не дивно, маю проблеми з вухами — головне, що всі тоді вціліли. А ПТСР, мабуть, стане колективною рисою всього українства, яке нині бореться за свою державність.
коли війна дивиться на себе в дзеркало
Наш будинок теж пошматувала ця порохова потвора. Дах знесло навиліт. Впала стеля. Стіни пішли тріщинами. У перші дні важливим було перекрити, залатати діри від дощу і снігу. Родичі, знайомі, односельці — гуртувалися, допомагали. А пошук шиферних цвяхів був цілою епопеєю (дякую пані Людмилі за допомогу та Іванці, яка зібрала їх на сотні більше).
Чи вчить війна чомусь?
Безумовно!
- Що все життєво важливе можна вмістити у рюкзак і кишені.
- Що спати вдягнутим цілком ок.
- Що при кожній нагоді треба їсти і пити, бо хтозна коли буде наступна нагода.
- Що кожен здатен допомогти.
- Що заряджений телефон, це відповідальність.
- Що злитись, дратуватися, боятися чи й радіти — нормально, бо емоції ніхто не вбив.
- Що мова та історія завжди на часі, особливо тепер.
- Що наші волонтери найкращі.
- Що наші ЗСУ найкрутіші.
- Що за війни є час для любові до ближнього.
- І сирена ніколи не лунає даремно.
